Майдан. Утома. Що далі?
Можна робити вигляд, що все добре, все йде за планом, настрій бадьорий, народні маси мобілізовано, проводирі гарцюють на білих конях, ворог біжить або принаймні лаштується бігти. Мотивації таких настанов самозрозумілі: вже третій місяць точиться напружена і виснажлива позиційна боротьба між опозиційними силами і громадянським суспільством, з одного боку, та владою, силовиками й відверто антигромадянським суспільством, з другого. І розслаблятися у такій боротьбі, падати духом, втрачати енергію через невіру у власні сили — це добровільно схиляти знамена і складати зброю.
Натомість, можна і бити на сполох — зрозуміло, не лементуючи: «Все пропало!», — а аргументовано окреслюючи глухі кути, в які зайшли сьогодні політична опозиція та громадські організації у їхній боротьбі за європейську інтеграцію й оновлення країни. І така мотивація зрозуміла теж: невдовзі мине три місяці відтоді, як обурені українські громадяни розпочали євромайдани, а потім до них приєдналася політична опозиція. Час уже виходити на якісь реальні, дуже конкретні результати, бо відступати немає куди: режим вивів на вулиці міст України «чорні сотні» та «ескадрони смерті»; якщо здати позиції, то безслідно зникатиме куди більше дійсних і потенційних опонентів чинної влада, безкарно битимуть усіх, хто розмовляє українською чи має «неслов’янську національність», і протидіяти цьому стане неможливим.
• Але при цьому можливий і виправданий ще один варіант: не описувати у романтично-піднесеному тоні барикади і не оцінювати як несусвітню дурість кожну помилку опозиціонерів, а намагатися побачити та проаналізувати реальну картину сьогодення у всіх її кольорах і вимірах, не уникаючи нічого. В тому числі й того, про що якось не прийнято казати, принаймні, не на кухні, а у мас-медіа. Скажімо, про «втому Майдану», «майданну втому» чи, трохи по-іншому, «втому від Майдану».
Ідеться при цьому не стільки про суто фізіологічне чи про індивідуально-психологічне, скільки про соціально-психологічне явище. Причому на двох рівнях одночасно: на рівні так званих «великих груп» (у макросередовищі) — й на рівні «малих груп» (у мікросередовищі). Перший рівень — це від опозиції як такої до спільноти київського Євромайдану, «Правого сектору» тощо. Другий — від конкретних сотень самооборони Майдану до груп медиків, музикантів чи звуковиків. Бо ж утома того чи того індивіда — це річ, яку можна легко поправити, знайшовши йому заміну. А колективна втома, яка виникає на рівні більших чи менших спільнот і не зводиться до втоми тих індивідів, які становлять такі спільноти, — це дещо інше. Тут діють механізми колективної іррадіації, коли певні настрої і почуття поширюють всередині людської спільноти, підпорядковуючи її членів загальному знаменнику.
• Що такий різновид «майданної» втоми існує — незаперечний факт. Досить лише посидіти в Інтернеті, прогулявшись форумами популярних сайтів та соціальними мережами. Ясна річ, активісти Євромайданів не сповідуються на кожному кроці: «Ми втомилися...» Ні, вони лають лідерів парламентської опозиції, розповідають різні байки зі свого життя, діляться анекдотами, дискутують — а що робити далі тощо. Але загальна інтонація сказаного видає велику та спільну для всіх втомленість.
А ким їх замінити, «гвардію євромайданів»? Де ті свіжі підрозділи, здатні переламати загальну ситуацію на краще?
• Між тим серйозна втома виливається у погіршення сприйняття подразників, у зменшення здатності концентрувати увагу та свідомо її регулювати, у певне сповільнення процесів мислення та втрату його гнучкості, у підвищену дратівливість та одночасно збільшення часу практичної реакції на вже сприйняті подразники, навіть у падіння гостроти зору та слухового порогу. Від 20% до 40% зниження зазначених показників — це серйозно. І навіть дуже серйозно. Особливо коли йдеться про політичні події, які можуть розвернути в один чи інший бік новітню українську історію.
Проте головне — що акумуляція індивідуальних утомленостей та колективної втоми може призвести до перетворення спільнот євромайданів (і не лише у Києві, але передусім у столиці, у фокусі політичного протистояння) на натовпи; а це означатиме втрату здатності до раціонального мислення і раціонального самоконтролю.
• Натовп — це зовсім інший тип спільноти, ніж громадянська команда, ніж група політичних однодумців. Як писав століття тому знаний французький соціальний психолог Гюстав Ле Бон, «натовп стає анонімною і в силу цього — безвідповідальною спільнотою, почуття відповідальності, яке завжди здатне стримувати індивіда, тут щезає повністю». У натовпі різко посилюється дія механізмів соціально-політичної іррадіації, або, як писав Ле Бон, «зараження», «інфікування». Діючи під впливом такого інфікування, індивід «легко приносить у жертву свої особисті та колективні інтереси». А це означає, що натовпом легко маніпулювати; він легко піддається як панічним, так і радикально-героїчним настроям, які можуть не мати реальної мотивації.
• Така ситуація ще не стала реальністю євромайданів, але вона їм загрожує у найближчі тижні, і від цього просто неможливо взяти й відмахнутися.
Утім, «майданна втома» чи «втома від Майдану» має й інший вимір. Чи багато уваги звертається у наших мас-медіа на реальний (а не декларативно-показний) настрій людей у погонах по інший бік барикад? Чи досліджують ці настрої опозиційні штаби? Чи міркують, що робити ще і з цим лихом?
Адже масова втома людей у погонах, підпорядкованих жорсткій дисципліні та змушених виконувати будь-які накази — явище дуже непросте. Костянтин Симонов у романі «Живі та мертві», що написано в роки хрущовської «відлиги», чи не вперше в СРСР зобразив ту неймовірну солдатську втому, яка виникає внаслідок безперестанного перебування у боях, у межовій ситуації на грані життя та смерті, коли людина стає байдужою до власного життя і готова йти на загибель, на ворожі кулемети, виконуючи найбезглуздіші накази. Велетенські за масштабом здачі в полон радянських солдатів та офіцерів, коли сотні тисяч бійців з гвинтівками, автоматами, танками й гарматами складали зброю, не роблячи спроб ні подальшого опору в оточенні, ні прориву до своїх основних сил — це також певною мірою наслідок такої втоми. До речі, німецьке командування добре розуміло небезпеку такої втоми і прагнуло нормально організувати солдатський відпочинок, періодично відводячи з передової частини у близький тил і регулярно надаючи фронтовикам відпустки. А у Червоній армії такої практики не було — ймовірно, не тільки тому, що солдати були «олівцями» в лексиконі командирів, а й тому, що перевтомлена людина в мундирі або не виконує наказів (але на цей випадок є СМЕРШ, військовий трибунал, «особісти» й комісари з правом розстрілювати на місці), або виконує будь-який наказ, нерідко зі звірячою жорстокістю до ворогів.
• Звісна річ, «Беркут» та внутрішні війська не вели і не ведуть бойові дії в прямому розумінні цього слова, але їхню діяльність за два останні місяці аж ніяк не назвеш мирною, чи не так? А ще люди в погонах стояли у шеренгах під снігом і дощем, у мороз і сльоту, виконуючи не надто прийнятні для багатьох із них накази і постійно перебуваючи у стані сильної напруги. А, як зазначав той самий Ле Бон, «масова афективна напруга веде до звуження свідомості»; що може утнути така звужена свідомість у критичній ситуації — важко прогнозувати. Адже постійна та довготривала втома, якою сьогодні, мабуть, «заражено» унаслідок специфічного характеру їхньої спільноти всіх людей в погонах («соціальне зараження найбільш характерне для людей із придушеною волею», а в кого може бути найбільше зламана власна воля, як не у солдатів ВВ та у «беркутівців»?), може призвести як до тупого виконання тупих наказів, так і до «бери шинель, пішли додому»...
Теоретично, втім, влада може міняти підпорядковані МВС загони на вулицях столиці та інших міст (і вона це частково робить), але чи багато у неї справді надійних формувань, завжди готових виконувати накази?
У мене відсутні готові рецепти, а що ж робити з явищем «майданної втоми» і по той, і по другий бік барикад. Усе, що наразі в моїх силах — привернути увагу до ще однієї гострої проблеми, яку треба терміново розв’язувати.
