Межі російського впливу
Або Чому Європа не Америка
Перемога Еммануеля Макрона на французьких президентських виборах, цілком очікувана, до речі, ставить питання про ступінь і межі російського впливу на внутрішньополітичну ситуацію в західних демократичних державах. Не секрет, що в Москві дуже хотіли, аби наступним президентом Франції стала ультраправа політик Марін Ле Пен, що могло ґрунтовно підірвати єдність і Євросоюзу, і НАТО. Для її перемоги Кремль мобілізував усі свої ресурси, зокрема «Супутник» і Russia today, що здійснюють мовлення на закордон, а також тісно пов'язаних зі спецслужбами хакерів, які зуміли перед самим другим туром зламати електронну переписку Макрона. Однак дива не сталося. Провідні французькі ЗМІ домовилися не розкручувати можливий скандал. Та й часу вже не залишалося. Злам відбувся за добу до початку голосування. За цей час встигнути знайти в гігабайтах інформації вагомий компромат вкрай важко.
Але чи можна сказати, що перемога Макрона свідчить про зменшення російського впливу на внутрішньополітичні процеси у Франції і на Заході в цілому? На мою думку, таке твердження було б помилковим, так само як перемога лідера «Національного фронту», якби вона раптом трапилася, не свідчила б про посилення впливу Москви. Російський вплив на Заході визначається дією низки цілком об'єктивних факторів і безпосередньо не залежить від перемоги або поразки того або іншого політика або партії на виборах. Путінська Росія своїх природних союзників бачить у європейських ультраправих, ультралівих і просто лівих політиках та їхніх послідовниках. Ось у США картина інша, там впливових ультраправих і ультралівих політиків просто немає. Тому в Америці Москві доводиться робити ставку просто на досить популярних популістів, які кидають виклик традиційному партійному істеблішменту, але не підходять під європейські стандарти ультраправих чи ультралівих. Іноді російська ставка виявляється вдалою, в тому сенсі, що люб'язний Москві кандидат перемагає на виборах. Так сталося, зокрема, з Дональдом Трампом. Однак лише російські пропагандисти щиро вірили, що саме російська підтримка стала вирішальним фактором перемоги нинішнього американського президента. І, що найцікавіше, їм начебто вдалося переконати в цьому російську політичну еліту, не виключаючи і самого президента Путіна. Тільки цим можна пояснити ту дивну ейфорію, яка панувала не тільки на російських телеканалах, а й серед російського політичного класу в період, починаючи з оголошення підсумків американських президентських виборів і закінчуючи кількома тижнями після інавгурації Трампа. Потім усі якось поступово заспокоїлися, переконавшись, що жодних кардинальних змін у зовнішній політиці США не відбулося. А потім, коли з'ясувалося, що стосовно Сирії Трамп навіть посилив позицію в порівнянні з Обамою, а в донбаському конфлікті і в питанні про анексію Криму на жодні поступки Росії йти не збирається, вбачаючи в ній головну загрозу американським інтересам, серед російських пропагандистів і політиків почалася формена істерика. Як же, обдурив у кращих очікуваннях, можна сказати, зрадив! Мені видається, що в Кремлі якоїсь миті дійсно переконали самі себе, що Трамп відчуває себе в боргу перед Росією за перемогу на виборах і визнає за необхідне віддячити за підтримку. Зрозуміло, жодних почуттів такого роду у американського президента і в думці не було. Він зовсім не вважав себе в чомусь зобов'язаним Путіну і збирався проводити зовнішню політику на власний розсуд. Коли це стало зрозуміло всім, настільки ж очевидним стало й інше: вплив Росії на американську внутрішню політику - мінімальний, якщо взагалі не прагне до нуля. Тут ніякі пропагандистські телеканали, куплені іноземні журналісти і хакери не допоможуть. Для серйозного зовнішнього впливу має бути настільки ж серйозна внутрішня соціальна база. У багатьох країнах Євросоюзу така база для російського впливу є. А ось в Америці - ні. Замість ультраправих тут - расисти, а замість ультралівих - радикальні екологісти. Називати себе лівими в США просто незручно, і тамтешні політики відповідної орієнтації вважають за краще іменуватися центристами. Однак і ті й інші особливих симпатій до Путіна і Росії не мають, залишаються маргіналами й істотного впливу на американську зовнішню і внутрішню політику не роблять. Інша справа - Євросоюз, та ж Франція. Можна припустити, що вплив «Національного фронту» після поразки Марін Ле Пен якщо і впаде, то дуже незначно. Й ультраліві з лівими з французького політичного життя нікуди не подінуться. Традиційно ліві політичні сили Франції симпатизували Радянському Союзу і багато в чому перенесли ці симпатії на сучасну Росію. Крім того, у Франції і в багатьох інших країнах Євросоюзу ультраправі, ультраліві й частина лівих - ізоляціоністи, які прагнуть до ослаблення залежності своїх країн від Брюсселя і Вашингтона. І це цілком збігається з прагненнями Кремля.
Тому можна сказати, що і після перемоги Макрона російський вплив на внутрішньополітичне життя Франції, як і низки інших європейських країн, збережеться приблизно на тому ж рівні, що й до французьких виборів. А ось в Америці російський вплив позбавлений соціальної основи, тому є незначним. Звичайно, ізоляціоністи є і тут. Але, як правило, до ліквідації НАТО і відходу американських військ з Європи не закликають. Вони, швидше, обіцяють вести американську зовнішню політику без оглядки на союзників і партнерів, і нерідко виступають за зміцнення американської військової могутності, що ніяк не влаштовує Росію. Втім, і російський вплив у Франції і деяких інших країнах Євросоюзу не варто переоцінювати. Ті сили, на які тут намагається спертися російський президент, становлять нехай істотну, але меншість і поки що не мають шансів прийти до влади, що й підтвердили французькі вибори. Якщо все ж таки коли-небудь ці сили опиняться при владі, це буде наслідком не підступів Москви, а внутрішніх процесів розвитку Євросоюзу і держав, які його складають.
Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
