Мій Євромайдан, або Солідарність із російським прапором
Як і 2004 року, я, на жаль, не побачив у фото-, відеорепортажах з повсталого Києва російського прапора серед численного інтернаціоналу солідарності в лавах демонстрантів. Як і під час Помаранчевої революції, я вирішив виправити цю прогалину і поїхав на Майдан з триколором Росії, підтримати українців у їхній боротьбі за свободу. Щоби показати свою позицію, написав на прапорі: «Я пишаюся українцями», а в кутку «За ЄС» і вирвався на вихідні на свободу!
На відміну від першої моєї поїздки до столиці революційної України, цього разу я відповідальніше підготувався до питання пошуку нічлігу. Буквально з перших днів Єврореволюції кияни створили у «Фейсбуці» сторінку Kyiv Host. На ній розміщували оголошення як ті, хто готовий прихистити у себе тих, хто їде на Євромайдан, так і ті, хто житла потребував. Я написав на цьому порталі оголошення, що буду вдячний за нічліг у ніч з 7 на 8 грудня. Вже за кілька хвилин адміністратори ресурсу запевнили, що взялися за пошук житла для мене. Не минуло й години, як його знайшли! І де?! У самісінькому центрі. Поблизу метро «Золоті ворота». За 15 хвилин від Майдану пішки!
Звичайно, можна було по-спартанському оселитися в захоплених революціонерами будівлях, але бажання прийняти душ і виспатися на м'якому взяло гору.
Гостинним господарем комфортабельного двокінного помешкання в центрі Києва виявився студент Сергій родом із Донецька. Окрім мене в цій квартирі вже жили шестеро львів'ян, дві мінчанки і один варшав’янин. Отака інтернаціональна комуналка вийшла. Усі молоді – років по 20 з гаком. (Потім на Майдані я познайомився з киянкою Катериною, яка розповіла, що завдяки спільноті Kyiv Host через її однокімнатне помешкання за тиждень «пройшло» 17 осіб.)
Із сусідками-білорусками у мене одразу ж знайшлася спільна тема для розмови – досвід відсидки в лукашенківських казематах Окрестина (мені там довелося пробути 15 діб 2006 року за участь в Джинсовій революції). Львів'яни теж були надзвичайно доброзичливі. Лише з поляком інтенсивного діалогу не вийшло – він розмовляв лише польською.
Прибувши вранці, щось перехопив, помився – і на Майдан. Накинув на плечі свій плакат із російського прапора й одразу ж став об'єктом загальної уваги. У наших ЗМІ всі навперебій казали, що «антиросійське напруження» і «антиросійські настрої» на Майдані просто-таки зашкалюють. Набрехали!
Революційний Київ реагував на російський триколор украй доброзичливо. За моїми відчуттями навіть позитивніше, ніж під час Помаранчевої революції. Багато хто підходив і з ентузіазмом міцно тиснув руку. Казали: «Спасибі за підтримку!», «Як добре, що приїхали!». Я їм у відповідь дякував за те, що подають гарний приклад Росії, як треба боротися за свої права і ставити на місце знахабнілу владу. Розповідав про акції солідарності з Євромайданом, що відбулися в Москві та Пітері, про листа російських письменників на підтримку народу України, який бореться за своє європейське майбутнє.
Деякі з розчулення навіть вклонялися мені до землі. Багато хто запрошував до себе додому переночувати. Різні ЗМІ брали у мене інтерв'ю. Хтось попросив розписатися на прапорі України. Хто мав фотоапарат – поспішали сфотографуватися, обійнявшись зі мною. Серед таких були навіть класичні «бандерівці» з червоно-чорними прапорами.
Якщо на щось і нарікали демонстранти, то лише на те, що я приїхав сам, а не захопив із собою більше росіян, аби вони своїми очима побачили: те, що насправді відбувається на Майдані, і те, про що розповідає «найправдивіше» путінське телебачення, – дві великі різниці. Ну і, звичайно, особливо схвальних висловлювань на адресу вельмишановного Володимира Володимировича від киян я теж не почув. Але тут у нас явно не було предмету для суперечностей.
Саме президент Росії, за визнанням українського прем'єра Азарова, «порадив» Януковичу не підписувати з Євросоюзом договір про асоціацію. Через цю відмову в Україні і розпочалася Єврореволюція. 2004 року цей же мудрий порадник порекомендував Кучмі проігнорувати реальний вибір українців і протягти у президенти свого наступника з кримінальним минулим. Путін заполонив Україну російськими політтехнологами, робив щедрі фінансові вливання в український бюджет, неодноразово сам відвідував Україну з пропагандистськими візитами. У результаті Путін лише спровокував Помаранчеву революцію. А слово «Майдан» після цього стало наводити страх на всіх кремлівських охоронців.
Як і тоді, зараз Кремль намагається нав'язати Україні саме свій вибір. Це воістину унікальний внесок російського президента в новітню історію України: за 9 років 2 Майдани зібрав. Як то кажуть, «тими ж граблями і в те ж саме місце»…
***
Та повернуся до свого перебування в Києві. У суботу я побував у всіх трьох «штабах революції» – будівлях, захоплених демонстрантами: у Київській мерії, Будинку профспілок і Жовтневому палаці. Скрізь був суворий порядок – пильна охорона на вході і на кожному поверсі. А при вході до мерії навіть перевіряли всіх ручним металошукачем. Скрізь стежили за гігієною – відвідувачам роздавали медичні пов'язки, співробітники численних кухонь працювали в поліетиленових шапочках і рукавичках. Скрізь був чіткий розподіл обов'язків – спеціальні групи волонтерів працювали в пунктах роздачі теплих речей, у медпунктах, у прес-центрах, у службах розміщення приїжджих, у службах юридичної допомоги тощо.
Для різноманітності я вирішив піти до українського парламенту – Верховної Ради – на мітинг «голубих» (голубий – офіційний колір символіки провладної Партії регіонів). Неподалік входу до Ради, під попсу зі сцени, понуро топталися 2-3 тисячі зігнаних на мороз бюджетників. Усе це називалося «Безстрокова акція на підтримку президента Януковича». Аби-кого на захист президента не пускали. Певно, дуже відповідальна і почесна це справа – рятувати Україну від згубної євроінтеграції. Пропускали на мітинг через спеціальний КПП – лише своїх. Сама акція проходила в загороді, за парканом. На віддалених підступах до оплоту Януковича всі вулиці і провулки з боку Майдану було наглухо перекрито міліційними автобусами.
Тоді як я фотографував «голубих» за парканом, двоє парубків захотіли уточнити у мене, натякаючи на напис на моєму російському прапорі: «Скажіть, а ви якими українцями пишаєтесь? Тими, які за парканом, чи тими, що на Майдані?». Я чесно зізнався: «Звичайно, тими, які на Майдані. А ці – люди підневільні. У нас у Росії теж таких на «путінги» звозять. Шкода їх». У відвертих розмовах і навіть у деяких інтерв'ю журналістам багато хто з учасників провладного мітингу відверто казав, що просто приїхали підзаробити.
Опозиція і підприємці, що їй співчувають, теж допомагають своїм прихильникам дістатися до Києва. Розміститися там, поїсти й обігрітися. Але це саме допомога тим, хто й без того підтримує євроінтеграцію і не довіряє Януковичу. Тим паче, що більшість теплих речей, харчі, воду та медикаменти приносять на Майдан звичайні кияни. Тих, хто намагається роздати гроші, на Майдані називають провокаторами.
У Жовтневому палаці розговорився з Петром із Чернігівської області. Він розповів, що в центрі його міста стояв автобус, в який місцевий депутат однієї з опозиційних партій збирав добровольців для поїздки на Майдан. Обіцяли безплатну дорогу і нічліг у «штабі революції». Автобус рушив, коли набралося 50 пасажирів. Дорогою до Києва транспорт зламався. Але прагнення потрапити на Євромайдан виявилося таким сильним, що всі вирішили скинутися по 100 гривень (близько 400 рублів) і замовили новий автобус. У результаті всім вдалося взяти участь в історичній події.
Увечері на Майдані почався багатотисячний мітинг. Зі сцени грав на синтезаторі піаніст із Москви. Я дістав свою розкладну вудку й прикріпив до неї прапори Росії і Євросоюзу. Після цього охочих поспілкуватися зі мною стало набагато більше. Окрім українських демонстрантів підходили до мене і росіяни. З Москви, Воронежа, Саратова, Махачкали, була навіть ціла делегація із Санкт-Петербурга чоловік з десять – активісти колись відомого демократичного руху «Оборона». Гадаю, якби в кожного з них був російський прапор, демонстрація солідарності росіян з Майданом була б набагато зримішою.
Але з тих, хто до мене підійшов, була лише одна людина, яка «відважилася» накинути на себе триколор Росії. Олегу з Дагестану цей прапор дістався від делегації, що складається з трьох росіян, які прилетіли спеціально на Майдан аж із далекого Новосибірська. Один москвич, який, як і я, приїхав до Києва, що пробудився, подихати повітрям свободи, підняв над собою прапор України, на якому написав: «Киев – с тобой Москва».
Наступного дня, 8 грудня, на Майдані зібралося «Віче». Народу було стільки, що людському морю не було видно ані кінця, ані краю. Багато хто казав, що того дня в центрі Києва зібралося близько мільйона людей. І це дуже схоже на правду. При цьому, стоячи метрів за тридцять від сцени, я не відчув жодної тисняви (ну хіба що ненадовго довелося потіснитися, коли до сцени на конях проїхали козаки в історичному вбранні). Усі були дуже ввічливі і привітні.
Не було жодного хаосу та анархії (якими нас так полюбляють лякати кремлівські телепропагандисти). Це ж стосується практично ідеальної чистоти і ладу на всіх територіях, підконтрольних маніфестантам. І це за практично цілковитої відсутності міліції на Майдані. Як це не було схоже на нашу ходу під конвоєм правоохоронців, проходження через металошукачі тощо. Виявляється, і без цього можна чудово обходитися.
Присутні беззаперечно слухалися ведучого Євромайдану Євгена Нищука. Він же вів і Майдан 2004 року. Ось він просить опустити прапори тих, хто стоїть біля сцени, щоб було видно промовців, і десятки партійних прапорів згортають (насилу можу собі уявити щось схоже на московських акціях). Ось ведучий, підводить до мікрофону хлопчика, , який відстав від мами й плаче. Він називає себе, його заспокоюють, показують на великих екранах, повідомляють мамі – в якій машині чекатиме на неї син. Ось комусь посеред мітингу стало зле, навколишні починають скандувати: «Лі-ка-ря!». Нищук просить тих, хто стоїть поряд, підняти руки і направляє до хворого медиків. Мітингувальники тут же роблять коридор для проходу лікарів.
Після того, як ведучий оголосив про початок віча, тисячі присутніх хором виконали державний гімн України...
***
...Незважаючи на всю схожість і відмінність всі «кольорові» революції останнім часом – від сербської до єгипетської – мають одну основу. Практично всі вони є вірною ознакою «дорослішання» народу. Історична еволюція відносин суспільства і влади багато в чому нагадує стосунки дитини і голови родини. Діти спочатку буквально обожнюють своїх батьків і в усьому їм підкоряються. Так само як і народи на початковому етапі свого розвитку сакралізують владу. Пізніше, через конфлікти з батьками діти самостверджуються і заявляють про свою самостійність. Пізніше вже батьки потрапляють у залежність від своїх нащадків. Також через революції і соціальні конфлікти народи змушують правителів рахуватися зі своєю думкою. І так доти, доки громадянське суспільство не почне контролювати дії влади і здійснювати її регулярну ротацію на демократичних виборах.
Недавня історія людства наочно підтверджує таку еволюцію. З часом кількість демократичних країн лише збільшується. Років 300 тому обмежених монархій було одиниці. До кінця XIX століття вони вже більшість. На початку XX століття демократичні країни можна було перелічити на пальцях. Сьогодні, на початку XXI століття, на пальцях ми вже можемо перелічити тиранії і диктаторські режими. Еволюція (хоча і зі своїми злетами й падіннями) цілком очевидна. Від неї не відгородитися жодними китайськими чи берлінськими мурами. Вітер історії дме в демократичні вітрила. Вектор історичного поступу спрямований у бік встановлення контролю суспільства над владою.
Як каже одне з популярних гасел Помаранчевої революції: «Свободу не зупинити!»
