Між Африкою і Європою
«02.01—15.01.2015»
Коли численні делегації західних політиків і фінансистів, будучи в Києві, у відповідь на гучні реляції про остаточну перемогу над корупцією, пам’ятаючи про візити двох останніх президентів до Сінгапуру і їхні зустрічі з Лі Кван Ю, не без єхидства ставлять керівникам нашої країни запитання, а скільки своїх друзів вони вже встигли розстріляти або хоча б посадити, у відповідь їх незмінно приводять на вулицю Інститутську. — Окрім героїв Небесної сотні, інших жертв на вівтар боротьби з корупцією в Україні поки не принесли. Двадцятирічні мільйонери так само служать у судах і міністерствах, а патріотично налаштовані олігархи щодо беззаконня й жаги наживи могли б дати фору тим своїм побратимам, які на загальне переконання торгують інтересами України на догоду її східному сусідові. Утім, хто дає фору, той в олігархи не виходить. Чи варто чекати, що генеральний прокурор України помітить сотні гектарів землі, привласнені його заступником, якщо навіть для того, щоб подати в міжнародний розшук екс-президента Віктора Януковича, який вкрав не мільйони, а десятки мільярдів доларів, на чиїх руках кров соратників по Майдану цього самого генпрокурора, йому знадобилося цілих 11 місяців?!
• Тому, не здобувши своїми промовами про перемоги успіху в Україні, український прем’єр вирушив до Німеччини, де в світлі дні православного Різдва повідав канцлерові Німеччини Ангелі Меркель про повну перемогу над корупцією в енергетичній сфері. — «У нас більше немає мільярдів доларів, які витікали в кишені українських олігархів. Сьогодні Україна на прозорих і європейських умовах купує газ за відкритими контрактами у німецьких компаній і європейських компаній», — заявив у Берліні Арсеній Яценюк. — «Корупційні схеми попереднього уряду» зломлені, разом із стабільними постачаннями газу, і сьогодні Україна з торбою по крихтах на позичені гроші збирає газ, щоб хоч якось пережити цю зиму. Про що забув розповісти Арсеній Яценюк, то це про те, що свої газові втрати олігархи в Україні сторицею заповнюють корупцією у вугільній галузі. Утім, і тут треба віддати належне дипломатичній мові українського прем’єра — він-то говорив про українських олігархів, тоді як той-таки Костянтин Григоришин, як відомо, є громадянином Росії. — Григоришин не рахується! Директор корпорації «Укрінтеренерго» після особистої команди президента посаджений під домашній арешт, йому ставиться в провину завдання Україні збитків у розмірі 800 мільйонів гривень шляхом купівлі для українських ТЕС вугілля з ПАР, що нібито не горить, але через два місяці, після махінацій із закупівлею у росіян, нове керівництво галузі знову укладає договір на постачання все того ж південноафриканського вугілля. — Насправді питання не у вугіллі, питання в тому, хто сидить у кріслі, хто контролює фінансові потоки. А що нещасний Володимир Зиневич, який, як виявилося, сидить ні за що? Тут генпрокурор відповів словами Гліба Жеглова: «Сидітиме!!! Я сказав».
• Утім, не берлінська брехня прем’єра про подолання корупції в енергетиці в першу чергу привернула увагу українців. Ще вчора українці проклинали прем’єра за відсутність реформ, за вакханалію вчорашніх опозиціонерів, що дорвалися до корупційних годівниць, і за чиновників минулих режимів, що залишилися на ситих посадах. Але варто було Яценюку в ефірі німецького телеканалу повторити виголошену ще Путіним 2008-го обмовку про «радянське вторгнення до Німеччини» й стати об’єктом обгрунтованої (вперше за весь час) критики російських ЗМІ (і не лише їх), як усі ці вчорашні критики й ненависники з криками «наших б’ють!» кинулися захоплено розтлумачувати, що насправді мав на увазі український прем’єр. У Росії у Путіна тлумаченням його промов офіційно займається спеціальна людина — його прес-секретар Дмитро Пєсков, який після кожного спілкування президента з пресою пояснює з точністю до навпаки основні записані журналістами президентські тези. У Арсенія Яценюка ж з’явилися в Україні сотні тисяч добровільних Пєскових, а що його наближений до сміттєвого рейтинг учора ще на рівні російського BBB наступного дня злетів як мінімум на 10 відсотків. — Ви думаєте, Янукович, Азаров, Царьов просто так весь час помилялися? Після «ефекту Яценюка», свідком і учасником якого в останні дні стала вся Україна, я в це не вірю. — За відсутності реформ Україна завмерла в очікуванні нових ляпів прем’єра. Ну що, критикани, — на свій-чужий розрахуйсь!
• Поки ж, в очікуванні чергового прем’єрського переможного ляпу, міністерства міряються один з одним не реальними успіхами на терені реформ, а кількістю грузинів, ну або, на худий кінець, — адже на чисельні українські міністерства й відомства ніяких колишніх грузинських реформаторів не напасаєшся — просто іноземців на керівних посадах. Коли дивлюсь на це змагання, мені чомусь згадуються давні розповіді про гагаузькі села, в яких, не знаю як зараз, а за СРСР стояли чудові будинки, повні килимів, меблів, побутової техніки. Коли ж гість з ближнього Загагауззя, — який-небудь наївний киянин, з подивом звертав увагу на те, що в будинку відсутні світло, вода й опалювання (навіть печі), гагаузька сім’я повідомляла, що самі вони живуть за звичкою в сарайчику, а потьомкінський будинок, це щоб перед сусідами не соромно було. Так і наші міністерства поки що, незважаючи на іноземних фахівців, що вихваляються своїми портфоліо переважно в соціальних мережах і на сторінках ЗМІ, живуть по-старому, замість реальних реформ підсовують депутатам заготівки азаровських часів, розраховуючи абияк дотягнути до чергового західного кредиту.
***
У дні, коли мільйони французів, а з ними й лідери півсотні держав світу вийшли на вулиці французьких міст на знак єднання й пам’яті 11 жертв терористичних актів 7 січня в Парижі, багато коментаторів помітили, що, на відміну від жертв паризької різанини, вбивства сотень громадян Нігерії терористичним угрупованням «Боко Харам» не викликають у світової спільноти практично ніякої реакції, ніхто не проводить на їхню пам’ять жодних акцій солідарності. Минуло кілька днів, і десятки тисяч українців у соціальних мережах, як наслідування французів, об’єднала кампанія «Je Suis Volnovaha» (Я Волноваха). На жаль, хоч би як нам хотілося, наш біль, наші жертви поки не відгукуються в світі так, як відгукнулися вбивства в Парижі.
Ні, всупереч різним рейтингам, ми в очах світу, звісно, не Нігерія, не Африка. Африку і Європу розділяє не лише рівень життя й політичної культури. Африку і Європу в першу чергу розділяє Середземне море. Його водами день за днем пливуть тисячі суден, які везуть тисячі емігрантів, економічних і політичних біженців, які віддали перевагу ситій Європі перед корупцією, голодом, війною, розрухою, що по черзі, а часом і спільно правлять переважно Африканським континентом. Одним з цих біженців судиться потонути, іншим перетвориться на соціальних утриманців і навіть на терористів, подібних до тих, що вчинили той жахливий терористичний акт у Парижі. І лише невелика їх кількість віллється в європейське суспільство, стане справжніми європейцями.
• В одному із цих суден з біженцями, відштовхнувшись що було сил від російського берега — від засніженої євразійської Нігерії, посеред бурхливого зимового моря пливемо до Європи й ми з вами. Багато хто в Європі дивиться на нас з такою ж настороженістю, як і на біженців з чорного континенту. Що привеземо ми у своєму багажі? Чи станемо ми такими ж нахлібниками? — Адже утриманські настрої сильні не лише в соціальних низів, а й у політичної еліти України. Чи принесемо ми з собою ще одну війну, ще одну терористичну, — тепер російську загрозу? І головне, чи готові ми насправді змінитися або ж перетворимося на ще одне убоге національне гетто, в Європі, що й без того вже нагадує вавілонське стовпотворіння? Відповіді на ці запитання, а отже й наша з вами доля залежать не від західних кредитів, не від гарних промов політиків — європейських і українських. Час для красивих презентацій закінчився. Якщо за ними не послідують реальні справи, плавання України до Європи, прекрасна європейська казка для українців може трагічно обірватися.
