Монументи та їхня роль у «гібридній війні»
Полтава є вельми специфічним містом, де за сприяння уславлюється російське імперське минуле?
Телебачення – велика та прогресивна сила. Звісно, якщо воно перебуває не у забруднених руках і на ньому працюють професійні журналісти. Втім, іноді й не надто доброчесні телеканали працюють на національні інтереси. Це зробив на початку минулого грудня телеканал «Наш», донісши до широкої аудиторії неоднозначні, м’яко кажучи, висловлювання міського голови Полтави Олександра Мамая. Спершу він висловився щодо пам’ятника, присвяченого перемозі Петра І та московського війська над шведами: «Я, як міський голова, який тут народився, який тут виріс, усе життя живу, горджуся тим, що зараз перебуваю у центрі нашого міста біля цього славетного пам’ятного знака». Мовляв, він означує «загальносвітову подію». Щодо останнього мер вочевидь переборщив, якщо, звісно, мав на увазі не той світ, який обмежується поняттям «русский мир». А «славетність» пам’ятного знаку на честь ствердження московського самодержавства (Росії тоді ще не існувало, держава звалася Московське царство, і грошима її був московський рубль)… Хіба що на позначення важливої події в колоніальному поневоленні України. До речі, навіть Олександр Солженицин у 1970-х вважав результати Полтавської битви великим нещастям для російського народу.
Дивну заяву зробив Мамай і щодо агресії Росії: «У нас сьогодні відбуваються ці бойові дії, на нашій території воюють дві наддержави. Це Сполучені Штати Америки і Росія. Прикро, що іде брат на брата». Агов, це США і РФ брати? Чи українці й росіяни? І за що Мамаю прикро – за те, що українці чинять опір «братерській» агресії? Нарешті, мер Мамай пожалкував, що місцевий завод «Лтава» не може більше продавати свою продукцію до Росії через санкції: «Сьогодні він майже закритий. Там трудилися до 8 тисяч людей, працювали на оборону, космічну галузь. Не може сьогодні працювати на Росію, люди залишаються без роботи, ідуть на біржу». Так, це велике лихо, що українці не можуть зміцнювати ракетно-космічну потугу Путіна (а де ж чинна влада всіх рівнів, щоб задіяти їх у праці на оборону Батьківщини?)…
Як на мене, вже цього телевиступу достатньо, щоб українські спецслужби зацікавилися діяльністю пана Мамая. А є інші, не менш красномовні, його заяви… Проте, схоже, ці спецслужби надто захопилися пошуками доказів приписуваної Петру Порошенку держзради, і їм було просто ніколи. А тим часом телебачення засвідчувало нові докази неоднозначної, м’яко кажучи, ситуації в Полтаві. Телекомпанія ІРТ продемонструвала сюжет, присвячений появі у місцевому музеї важкої бомбардувальної авіації пам’ятника… уявіть собі, генералісимусу Олександру Суворову. Як відношення має Суворов до важких бомбардувальників? Невідомо. Але… Ось яка довідка про Суворова міститься на сайті Інституту національної пам’яті: «Російський полководець Суворов був безпосереднім учасником придушення Коліївщини ‒ козацько-селянського повстання на Правобережній Україні 1768‒1769 років. Під керівництвом Суворова 1778 року відбулася насильницька депортація з Криму до тодішньої Азовської губернії Російської імперії понад 30 тис. кримських християн (греків і вірмен), внаслідок якої загинуло близько половини переселенців. Суворов причетний до винищення частини ногайців ‒ народу, який у XVIII ст. населяв землі Північного Причорномор’я – території південних областей сучасної України. У 1794 р. очолюваний Суворовим російський каральний корпус придушив польське визвольне повстання на чолі з Тадеушем Костюшком». Останній «подвиг» Суворова заслуговує на особливу увагу. Тоді його війська штурмом узяли передмістя Варшави Прагу і вбили близько 20 тисяч повстанців і цивільних. При цьому, за свідченнями російських офіцерів, «наші солдати, вдираючись у будинки, вбивали всіх, хто їм потрапляв на очі… Біля мосту настала знову різанина. Наші солдати стріляли в натовп, не розбираючи нікого, - і пронизливий крик жінок, крики дітей наводили жах на душу… "Нікому ніякого пардону!" - кричали наші солдати і вбивали всіх, без різниці років і статі…»
Директор музею важкої бомбардувальної авіації Віктор Дейнега стверджує, що в 2018 році (насправді у січні 2019 року) пам’ятник Суворову на території Київського військового ліцею імені Богуна за рішенням комісії Міністерства культури України було демонтовано та передано до Національного історичного музею України в якості музейного експоната. А потім уже він потрапив до Полтави. Проте тодішній голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович стверджує інше: «Не було ніякого рішення. Насправді рішення ухвалювалося ліцеєм самостійно. Яка подальша доля отого пам’ятника, ми не мали жодного стосунку. Я взагалі вважаю, що не варто було його перевозити до Полтави. І не варто перетворювати Полтаву в одне із тих міст, де уславлюється російське імперське минуле». А на додачу його поставили у лічених метрах від Стіни пам’яті загиблих унаслідок агресії Росії. Що цікаво: за словами регіонального представника УІНП Олега Пустовгара, насправді пам’ятником опікується якась впливова приватна особа: «Зважаючи на те, що пам’ятник у Полтаві знаходиться у лічених метрах від Стіни пам’яті військовослужбовців та добровольців, які загинули під час збройної відсічі російської агресії, експонування такого монументу викликає суспільний резонанс. Позиція інституту, зважаючи на те, що досі триває російсько-українська війна, полягає в тому, що пам’ятник може зберігатися у фондах Національно-історичного музею, однак доцільність його експонування варто обговорювати із фахівцями та враховувати позицію спільноти ветеранів». Як на мене, навіть без урахування цієї війни такому пам’ятнику місце лише в музеї російських колоніальних воєн. Наразі ж УІНП зазначає, що можливим «опікуном» пам’ятника є російський бізнесмен Костянтин Малафєєв, що є ініціатором канонізації полководця та небезпідставно вважається одним із головних організаторів збройної агресії РФ проти України…
Це лише два полтавські сюжети, які показало українцям телебачення. І вони наочно засвідчують: Полтава є вельми специфічним містом, де за сприяння уславлюється російське імперське минуле. Як на мене, це небезпечно як для самих полтавців, так і для всієї України. Бо пам’ятники – це не лише спомин про минувшину, а й дороговкази в майбутнє…
