Мої перші вибори Президента
Поки говорити про результати рано. Тому віддамся спогадам
Мої перші вибори Президента.
1999-й рік.
Літо. Бабуся в лікарні. Мама з нею. Я сам у сватівській хаті. Під моєю опікою поросятко Машка. Джерело інформації - газета "Факти". Інших, крім всяких "Огородников", у Сватовому не було.
Регулярно купую газети, збираю вирізки.
Для себе зробив вибір. Причому ясний і остаточний.
Вже восени, коли бабуся "всім смертям на зло", вижила, а мені треба було в універ, у Луганську мене батя спитав: ти за кого?
- За Марчука.
Бачу, що батя повеселішав.
Потім, після виборів, було цікаве. Написав я якось реферат (а реферати я мав за звичай писати вільно, без джерел і формальностей, що не всі викладачі прощали) на тему конфліктології. І там я згадав Чечню. Був це вже рік 2000-й. Ватяна викладачка почала наїзд. Студенти не стали від неї відставати. Загорівся. І раптом я сказонув: нам потрібен Генерал!
Відповідь викладача: він нас зрадив!
"Зрадив? – перепитую я. - Та йому б не дали стати президентом! Його б убили! (І я мав рацію - Марчук пережив замах). Але важливо, що він продовжує робити свою справу, а не триндить, як деякі, з трибун!"
Загалом, Чечня переросла в диспут про минулі вибори. У підсумку я з'ясував, що насправді Донбас, якби його не травив Кучма разом із Симоненком, вибрав би Марчука. Ми стали жертвою вивертів. Я був переконаний у цьому тоді і переконуюся в цьому зараз. За нього голосували націоналісти (Стецько, Лук'яненко), за нього голосували ті, хто хотів сильної руки і думав про сильну державу (так, часом помилково ототожнюючи її з Союзом, але не піддаючи під сумнів суверенітет України). Тоді реально можна було об'єднати українців! Але комусь це було не потрібно...
І ще. Говорячи про Чечню, я привів тоді запис зі свого щоденника лютого 1995 року. Тоді ще не було ні Будьонівська, ні Беслана... Школяр у лютому 1995 року в Луганську українською мовою написав: "Що буде, якщо Росія, яка топче зараз Чечню, так само топтатиме Україну?"...
Наївними (але щирими) вустами часом говорить істина.
