Напередодні 24-го...
Що може зупинити Путіна?
Лише гідна відсіч російській агресії на Донбасі може змусити Путіна відмовитися від планів поглинання України за допомогою встановлення там маріонеткового режиму.
Мабуть, по-справжньому незалежною вперше у своїй історії Україна стала лише після «революції гідності». До цього вона була у становищі держави нехай формально й незалежної, але такої, що перебуває не лише в економічній, а й у неабиякій політичній залежності від північного сусіда. Давно відомо, що Росія стала справжньою імперією тоді, коли приєднала Україну, так само як і те, що без України Росія — вже не імперія. Тому незалежність України, проголошена 24 серпня 1991 року, одразу ж викликала неприкриту ненависть і радянської еліти, що відходила у небуття, і російської, що йшла їй на зміну. Не випадково Горбачов до останнього намагався уламати Кравчука підписати союзний договір, що дозволило б формально зберегти Радянський Союз, нехай й в ефемерному вигляді і під іншою назвою. Єльцин спочатку наче цим домовленостям не перешкоджав, розраховуючи, що в «оновленому Союзі» Росія все одно диктуватиме політику маріонетковому союзному центру й таким чином контролюватиме Україну й інші союзні республіки, нехай і не всі.
Звісно, країни балтії, так само як і Молдавію, Грузію та Вірменію ще до серпневого путчу вважали відрізаним куснем. При цьому відділення Вірменії, наприклад, нікого в Кремлі не лякало. Там розуміли, що ця країна потребує підтримки Росії (або Союзу) як проти Азербайджану, так і проти Туреччини, і тому погодиться на присутність російських (радянських) військ на своїй території. А отже, неодмінно залишиться в орбіті Москви, незалежно від того, хто там правитиме — російський президент чи союзний. З відпаданням від Союзу перерахованих республік у Кремлі та російському Білому домі вже змирилися. Білорусія, Азербайджан і центрально-азійські республіки відділятися тоді не збиралися, а от за Україну, зважаючи на чисельність її населення та промисловий потенціал, особливо у сфері ВПК, йшла напружена боротьба.
Якби Київ залишився в оновленому Союзі, Росія, на яку б фактично перетворився «оновлений Союз», вважалася б як і раніше майже наддержавою. Тоді б вона одразу стала тим, на кого Путін хоче перетворити її сьогодні: безумовним гегемоном на пострадянському просторі. Та ще з претензією на винятковий вплив у Східній Європі, яку всіма силами постаралася б не пустити ні в Євросоюз, ні в НАТО. Проте коли стало зрозуміло, що Україна зібралася відділятися серйозно і надовго, плани такого роду довелося відкласти. І Єльцин виступив ініціатором ліквідації Радянського Союзу, сподіваючись, що незабаром усі республіки («молодші брати»), що безрозсудно розбіглися, зазнавши горя з незалежністю, повернуться під скіпетр російського «старшого брата». А коли повернення під державну правицю стало затягуватися, в російській еліті почала наростати ненависть до держав, які розвалили Союз. У першу чергу до країн балтії, що беззастережно пішли на захід, потім до Грузії, яка за Гамсахурдіа і Саакашвілі серйозно намагалася вирватися зі смертельних обіймів Москви, і особливо до України, чия незалежність по-справжньому зробила збереження хоч би як реформованого Союзу в принципі неможливим.
З перших же місяців існування незалежної Української держави Москва прагнула якомога тісніше прив’язати її до Росії. Цьому служило і збереження російського Чорноморського флоту в Криму, і усіляка підтримка проросійських політиків в Україні, і матеріальна, і пропагандистська, і тісна інтеграція українських олігархів у російську економіку (горезвісний завод «Рошен» у Липецьку — далеко не найяскравіший приклад). Серед російського населення посилено пропагувалася теза про росіян і українців як про єдиний народ, який вороги всіляко намагаються розділити. Українців підкреслено називали на публіці братами, але одночасно поволі підтримували стереотип жителів України, які хитрих хохлів, що завжди собі на умі й так і норовлять обдурити російського брата і тільки те і роблять, що «тирять» російський газ. Російському народові продовжували щепити укорінене ще з царських часів ставлення до української мови, як до «зіпсованої російської», якою якщо й розмовляють, то лише безграмотні мужики і яка годиться хіба що для опереток та народних пісень. Невипадково ж Михайло Булгаков називав українську державність у «Білій гвардії» «опереткою».
Кожне відкриття нової української школи, особливо в переважно російськомовних регіонах, на кшталт Криму й Донбасу, подавалося як глибоко недружній Москві акт і навіть як спроба насильницької українізації російськомовного населення України. Про насильницьку ж багатовікову русифікацію українців у Росії велено було забути. А головне, російські політики і всередині своєї країни, і в Україні, і в усьому світі всіляко пропагували тезу про Україну як про державу, яка не відбулася, яка може існувати лише завдяки підтримці й добрій волі Росії.
І, треба визнати, російські лідери у своїй політиці по відношенню до України досягли неабиякого успіху, зокрема завдяки податливості й безпринципності української еліти, яка, за рідкісним винятком, вважала за краще будувати свої відносини з Росією за формулою «гроші за лояльність». Під лояльністю ж розумілася готовність в обмін на фінансові вливання в різних формах не чинити ні у внутрішній, ні у зовнішній політиці дій, які могли б викликати роздратування в Москві. Відхилення від цієї схеми були, але в цілому вони лише підтверджували правило. Лише перший президент України Леонід Кравчук намагався на ділі будувати дійсно незалежну Українську державу. І значно досяг успіху в цьому. Він серйозно просунув уперед справу «українізації» в Україні, заклав основи національних збройних сил, повернув Крим під контроль України і добився реального визнання української незалежності провідними державами світу. Але вже за його наступника пишним цвітом розцвіла корупція й посилилася залежність від Росії.
Віктор Ющенко, котрий прийшов до влади в результаті «помаранчевої революції», спробував продовжити курс на «українізацію» й навіть серйозно спробував вступити до НАТО. Проте відсутність хоча б якихось політичних здібностей і жорстке протистояння з прем’єром Юлією Тимошенко поховали всі його благі почини. А вже коли до влади в Україні прийшов Віктор Янукович, Путін увірував у те, що нарешті виграв і поставив Україну під повний російський контроль. Янукович був не лише слухняною російською маріонеткою, з кримінальним минулим і сьогоденням, а й людиною, абсолютно не здатною до справ державного управління, він навіть не мав чіткого уявлення про те, що таке внутрішня й зовнішня політика. І в цій якості Янукович Путіна цілком влаштовував. Тому його відсторонення в результаті «революції гідності» російський президент сприйняв не лише як особисту образу, а і як крах свого українського проекту та мрії про реставрацію імперії. Цими обставинами й пояснюється наджорстка путінська реакція.
Варто зауважити, що разом з Кравчуком, Порошенко поки що є, за всіх своїх очевидних недоліках, кращим українським президентом. І треба також узяти до уваги, що Петру Олексійовичу, на відміну від першого українського президента, доводиться керувати в умовах відкритої військової агресії Росії. І йому, і українському народові ще належить винести багато в боротьбі за незалежність з Росією і її агентами. Але одне сьогодні не викликає сумніву. Незважаючи на всі територіальні й людські втрати, незважаючи на складну фінансово-економічну ситуацію Україна тепер відбулася як держава. Проте є всі підстави побоюватися, що через нове загострення становища на Донбасі нинішній День незалежності може стати настільки ж «гарячим», як це було торік, коли розгорталася трагедія Іловайська. Невипадково глава російського МЗС підкреслив, що обстановка на лінії зіткнення на Донбасі дедалі більше нагадує фронтову. А російський президент, виступаючи в анексованому Криму, прозоро натякнув, що в Росії перебуває 3 млн українських біженців, переважно — осіб призовного віку. Не виключено, що в день незалежності буде здійснене масоване вторгнення на українську територію російських військ під виглядом «українських добровольців». Точно так само більшовики 1924 року намагалися вторгнутися до Бесарабії та країн балтії, пускаючи в першому ешелоні загони червоноармійців, сформовані з вихідців з відповідних країн. Але тоді відсутність народної підтримки призвела до швидкого провалу піднятих радянськими агентами повстань, і широкомасштабна радянська інтервенція зазнала краху.
Українська держава повинна вміти себе захистити. Лише гідна відсіч російській агресії на Донбасі може змусити Путіна відмовитися від планів поглинання України за допомогою встановлення там маріонеткового режиму.
Борис СОКОЛОВ, Москва
