Нас знову лякають Донбасом
або Відповідь Сергію Таруті
«...Если начнется экономическая блокада оккупированных территорий, огонь, который уничтожил Донбасс, уничтожит всю Украину. Люди, доведенные до голода, зомбированные информацией, окончательно разуверятся в украинской власти и будут думать, что она хочет их истребить. Тогда единственным источником получения дохода станет служба у террористов, и таких боевиков может быть 300—400 тысяч человек. Им Россия будет подбрасывать оружие и боеприпасы, их руками украинские боевики с украинскими паспортами будут воевать и уничтожать остальную часть нашей страны. Везде появятся такие же оккупанты, такие же сепаратисты, маргиналы и криминал, боевики. Во всех регионах!»
Таку апокаліптичну картину змальовує на сторінках тижневика «Бульвар Гордона» (№25, 2015) не якийсь Гіркін чи Плотницький, а людина компетентна — колишній голова Донецької облдержадміністрації, колишній доларовий мільярдер, нині ж пересічний народний депутат України Сергій Олексійович Тарута.
Логіка його міркувань проста: «Промышленные предприятия (не беру сейчас розничную сеть) перечисляют деньги за все материалы, сырье и оборудование по безналичному расчету в украинские банки и платят налоги в украинскую систему. Они перечисляют жителям на карточки зарплату, платят НДС, платят ЕСВ, платят подоходный, и это все идет в украинский бюджет... Там сейчас около трех миллионов человек. Если мы не будем их обеспечивать, там начнется голод... Боевики их не кормят и не планируют кормить, россиянам они также не нужны. Кто же будет поддерживать этих жителей? Если на каждую семью на проживание надо минимум 100 гривен в день. Количество семей выйдет около миллиона. 100 гривен в день и миллион семей — это 100 миллионов гривен в день гуманитарной помощи. Есть ли у Украины возможность выплачивать три миллиарда в месяц? Таких денег у нас нет, поэтому единственная возможность, чтобы хоть как-то люди получали зарплату, — работа предприятий, и мы не должны сегодня мешать этой работе... Жители этих территорий оказались в оккупации, и задача прежде всего гаранта Конституции и всех, кто у власти, гуманитарных, общественных, волонтерских движений — помочь, чтобы люди были живы и не голодали». Але при цьому не можна вимагати від цих трьох мільйонів, щоб вони припинили підтримувати окупантів чи принаймні ставитися до них лояльно, бо ж ідеться про «вооруженных до зубов всеми видами оружия террористов, для которых человеческая жизнь не представляет никакой ценности». Тому економічні зв’язки з окупованими районами Донбасу слід всіляко розвивати, тому що «война может прийти в ваш дом», а тоді (дивись перший абзац) уся Україна перетвориться на поле бою.
Що ж, логіка тут є. Але дуже вже своєрідна. Виявляється, вся Україна має перед мешканцями окупованих районів обов’язки, а вони перед Україною — жодних. Ба більше: не тільки частина жителів Донбасу такі примітивні, що дай їм зброю — і вони підуть палити і вбивати по всій Україні, а й жителі інших українських регіонів нічим не кращі. Одне слово, українці у своїй масі — різуни, ґвалтівники, палії, маргінали й бандити, яким тільки дай волю...
Можливо, хтось легкодухий повірить словам народного депутата. Але ж ми маємо наочний приклад весни-літа минулого року, коли центральна влада була дуже слабкою, силові структури розкладеними та неефективними, місцеві органи влади в багатьох регіонах налаштовані пропутінськи, а число офіцерів російських спецслужб та їхніх місцевих підспівувачів просто зашкалювало. І що? Збулися апокаліптичні сценарії? Ні, крім як у тих частинах Донбасу, де не лише місцеві силовики, а й круті бізнесмени та численні депутати від Партії регіонів та Компартії влаштували збройний заколот — попри те, що Київ справно платив зарплати антидержавним заколотникам і за безплатно забезпечував регіон електроенергією та газом.
Що ж до походу 300—400 тисяч бойовиків на Київ, Дніпропетровськ і Одесу (до речі, чому Тарута називає антидержавних заколотників і терористів «українськими бойовиками»?), то рік тому нас уже лякали цим. І цифри були такі самі. Пригадуєте? Юрій Луценко, тоді ще не депутат, з усіх телеекранів розказував нам, що найбагатший олігарх України Рінат Ахметов є «попутником революції», «економічним націоналістом» і ключовим діячем Донбасу, без якого «мир в Донецьку буде якщо не неможливий, то його досягнення буде сильно ускладнене». А тому Ахметова не можна чіпати, бо перехід на бік «ДНР» 300 тисяч донеччан, що працюють на підприємствах олігарха, став би катастрофічним для України... Цікаво, невже працівники підприємств Ахметова — це такі собі біороботи, що сліпо виконують накази свого володаря і заради нього готові нести смерть іншим і вмирати самим?
І от знову спливає та сама цифра — і ті самі мотиви. Бо не в останню чергу Тарута де-факто переймається бізнесом Ріната Ахметова та його колег. А те, що фінансово-економічні зв’язки з окупованими територіями, на яких наживаються мільярдери і мультимільйонери, розкладають українські фронт і тил, екс-губернатора й народного депутата, схоже, не хвилює, чи не так?
Що ж до жахіть, пов’язаних із навалою сотень тисяч бойовиків, то кожен, хто вивчав військову справу, знає: для оборони потрібно приблизно втричі менше вояків такої ж якості, як і наступаючих. Інакше кажучи, Україні досить мати на фронті стотисячне військо, щоб відбити гіпотетичну навалу орди терористів, і стоп’ятдесятитисячне — щоб її розгромити вщент і після цього звільнити окуповані території. Хоча у мене є дуже великі сумніви, що всі чоловіки цих територій Донбасу, дай їм зброю у руки, рушать на Харків і Київ, а не підуть розбиратися з олігархами та їхніми місцевими прислужниками. Може, страх саме перед таким сценарієм розвитку подій і диктував Сергію Таруті його пафосні рядки?
