Назад, у СРСР
Путін, який повністю задавив федералізм у своїй країні, завзято нав’язує федералізацію Україні за допомогою танків і гармат
Відчувається, що Путін у сьогоднішній Росії бронзовіє за зразком пізнього Брежнєва. Характерно, що творець фільму «Президента», одіозний телеведучий Володимир Соловйов, звертаючись до «дорогого Володимира Володимировича», говорив про п’ятнадцять років його президентства. І, ймовірно, це не обмовка за Фрейдом, а відкрите визнання того факту, що президентство Дмитра Медведєва насправді президентством не було, і що Путін і тоді неподільно зберігав владу в країні, а тепер явно має намір царювати довічно. Коли ж Володимир Володимирович кокетливо признається, що йому «абсолютно не подобається працювати президентом», він нагадує пушкінського Бориса Годунова в характеристиці Василя Шуйського: «Борис ещё поморщится немного, Что пьяница пред чаркою вина, И наконец по милости своей Принять венец смиренно согласится».
У зв’язку з ювілеєм Перемоги і в соловйовському фільмі, і в ЗМІ вже щосили згадують батька Путіна, важко пораненого на Невському п’ятачку восени 41-го. Скоро, мабуть, з’явиться анекдот, як Сталін суворо запитує Жукова: «А Ви порадилися з червоноармійцем Путіним?». А той збентежено виправдовується: «Та ось поїхав на Невський п’ятачок, але його вже відвезли до шпиталю».
Щоб показати Путіна справжнім спасителем Вітчизни, становище в Росії напередодні його приходу до влади в фільмі змальовується найчорнішими барвами. Мовляв, усі були убогими і злидарями, а країна ось-ось могла розвалитися на частини. Загалом, перед нами та картина, яку намалював у «Дні опричника» геніальний російський письменник Володимир Сорокін: «Номер наступний — сторінка нещодавнього минулого непевного, сумного. Площа трьох вокзалів у Москві, роки Білої Смути Проклятої. Стоять прості люди, винесені на площу смутною хвилею з будинків своїх і змушені торгувати чим завгодно, щоб заробити на шматок хліба, злочинними правителями в них відібраного. Пам’ятає моя пам’ять дитяча, рання ті гнійні часи. Часи Білого Гною, який отруїв нашого Ведмедя російського... Стоять на площі люди російські з чайниками, сковородами, кофтами та милом-шампунем у руках. Стоять біженці і погорільці, які до Москви від горя поприходили-понаїхали. Стоять люди похилого віку та інваліди війни, ветерани та герої праці. Гірко бачити цей натовп. Похмуре, вогке небо над ним. Сумна музика звучить із ями оркестрової. І — немовби блідий промінь надії розрізав раптом картину похмуру, затеплився в центрі сцени: троє дітей безпритульних, світом відкинутих. Двоє дівчаток у сукенках обірваних і хлопчик замурзаний із ведмедиком плюшевим на руках. Оживає боязка флейта надії, звучить-пробуджується, спрямовується тонким голосом вгору. Підноситься над площею похмурою, гнійною зворушлива пісня дитяча».
І однією з головних заслуг Путіна в фільмі виставлено приборкання «параду суверенітетів», створення жорсткої вертикалі влади і повного підпорядкування регіонів федеральному центрові. Характерно, що в фільмі висловлено обурення тим, що раніше, до приходу Путіна, губернатори навіть дозволяли собі ігнорувати виклик до президента до Москви. Цікаво, а можна собі уявити, щоб президент США викликав до себе до Вашингтона, на килим, наприклад, губернатора Каліфорнії? На того, хто припустить таке, американці подивляться, як на божевільного. У справжній федеративній державі, якою й є Сполучені Штати Америки, повноваження федеральної влади і влади штатів чітко розмежовано, і жодної владної вертикалі бути не може. У фільмі ж співається ода унітарній авторитарній державі, де все замикається на одну людину — незамінного президента і національного лідера. І соратники Путіна із захватом розповідають, як ночами піднімали регіональних урядовців і змушували писати заяви про відставку.
Невипадково ж на нещодавній прямій лінії до Путіна зверталися з найдрібнішими побутовими проханнями — дах полагодити, помешкання дати. А одна жінка навіть поскаржилася, що чоловік-полковник все ніяк пса вдома не заведе. І бідолаха-полковник за наполегливою рекомендацією президента пса дружині таки подарував! Загалом, згадується жартівливий чотиривірш брежнєвських часів: «Если милая подруга молода и горяча, в этом личная заслуга Леонида Ильича!».
Але ж російський президент, який повністю задавив федералізм у своїй країні і вважає його для Росії беззаперечним злом, із завзятістю, гідною кращого застосування, нав’язує федералізацію Україні за допомогою танків і гармат. А про благоденство, яке начебто настало в Росії за Путіна, ми судимо за висловами високих урядовців і за відгуками ретельно дібраних робітників і селянок. Так, петербурзький губернатор Георгій Полтавченко стверджує: «На селі люди живуть, заробляють дуже пристойно, самі себе годують». Мабуть, це ще одна обмовка за Фрейдом. Коли люди самі себе годують, це фактично означає, що вони ведуть натуральне господарство. А це, на нещастя, як і раніше відповідає дійсності в багатьох російських регіонах.
І ще одним із досягнень путінського правління виставляється те, що країна нібито перестала залежати від імпорту. А то ось, мовляв, навіть інсуліну Росія за Єльцина не виробляла. Тим часом, російський інсулін і сьогодні помітно поступається за якістю імпортному. Головне ж те, що всі держави з економікою, яка динамічно розвивається, сьогодні орієнтуються перш за все на зовнішню торгівлю, на нарощування як експорту, так і імпорту. Путінський же ідеал — це автаркія, яка зазвичай притаманна тим державам, які збираються протистояти решті світу. А для цього населенню доводиться тугіше затягнути паски.
Для України в фільмі прозвучало декілька тривожних нот. Почнімо з того, що Путін у бесіді з Соловйовим заявив, що «у нас у всіх були ілюзії: нам здавалося тоді, що після краху Радянського Союзу і після того, що Росія добровільно і свідомо пішла на абсолютно історичні обмеження, пов’язані з відмовою від власної території, від виробничих потужностей і подібне, нам здавалося, що з ліквідацією ідеологічної складової, яка поділяла колишній Радянський Союз і решту цивілізованого світу, що тепер пута впали, і «свобода нас встретит радостно у входа, и братья меч нам отдадут». Виходить, що всі колишні радянські республіки Росія розглядає як свою власну територію, яку вона 1991 року необачно віддала невідомо кому, а тепер, судячи з усього, збирається повернути силоміць. Тому, з погляду Путіна, коли Росія відторгає від України Крим і Донбас і хоче зробити Україну своєю маріонетковою державою, вона лише повертає своє, кровне, від чого безрозсудно відмовилася в єльцинські часи. А з приводу Криму російський президент прямо погрожував Україні і всьому цивілізованому світові: «Я їм говорив, що це для нас життєво важливе питання — люди. Я не знаю, які ви захищатимете інтереси, але ми, захищаючи наші, підемо до кінця. І це надзвичайно важлива річ... Не тому, що ми хочемо щось укусити, урвати. І навіть не тому, що Крим має стратегічне значення в Причорномор’ї. А тому, що це елемент історичної справедливості. Вважаю, що ми вчинили правильно, і я ні про що не шкодую».
А заразом у фільмі демонструється ідеальна модель поведінки Заходу, яка б влаштувала Кремль. Колишній міністр закордонних справ Ігор Іванов засмучувався: ось, мовляв, якби при владі сьогодні були Шредер і Ширак, ми б точно порозумілися, і жодних санкцій би не було. Дарма, чи що, їх до Російської Академії Наук обирали! Втім, і Саркозі, який надав велику допомогу в заморожуванні російсько-грузинського конфлікту 2008 року, Путіна б цілком влаштував. А Обама, як натякають у фільмі, і зараз більш-менш влаштовує. Недаремно стільки уваги приділено епізодові, коли Обама, який позначив застосування режимом Башара Асада хімічної зброї проти повстанців як «червону риску», після якої буде американське військове втручання в Сирії. А потім, під впливом домовленостей Путіна, від своїх слів відступив, погодившись лише на знищення сирійської хімічної зброї. Мені вже не раз доводилося вказувати, що слабкість, продемонстрована Обамою в сирійському питанні, надихнула як Путіна на захоплення Криму і Донбасу, так і Ісламську Державу на захоплення половини Сирії та Іраку.
А ще дуже тривожно, що у фільмі, хоча й приділено чимало місця боротьбі з тероризмом, жодного слова не сказано про вибухи житлових будинків у Москві та Волгодонську, що вирішальним чином допомогло Єльцинові та Путінові переламати російську громадську думку на користь другої чеченської війни. Це умовчання наводить на думку, що версії про причетність до вибухів ФСБ не такі вже й безпідставні. Та й саме вторгнення загонів Басаєва і Хаттаба до Дагестану, що дало привід для другої чеченської війни, якщо вірити свідченню близького соратника Березовського Алекса Гольдфарба, було організоване не без відома Кремля. Гольдфарб наводить розповідь Березовського про те, як навесні 1999 року Мовладі Удугов запропонував йому організувати вторгнення чеченських загонів у вахабітські села Дагестану, щоб спровокувати російську силову відповідь і змінити уряд Масхадова урядом ісламістів на чолі з Удуговим і Басаєвим. Останній начебто мав не лише стати лояльним щодо Москви й відмовитися від вимоги повної незалежності Чечні, але й навіть поступитися Росії старовинними козачими землями на північ від Тереку. Березовський нібито був проти нової війни, але, заявивши про своє негативне ставлення до ідеї Удугова, все ж таки висловив готовність передати його пропозицію тодішньому прем’єрові Сергієві Степашину і тодішньому секретареві Ради Безпеки Путінові.
Так, Путін спроможний піти якщо не на все, то дуже на багато що. Хіба що ядерну зброю застосувати не зважиться.
Борис СОКОЛОВ, історик, публіцист, Москва
