Не домовилися
Поки Росія не готова відмовитися від допомоги іранців, а Ізраїль не готовий змиритися з іранською військовою присутністю в Сирії
Переговори російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова, який здійснив бліц-візит до Ізраїлію, з прем’єр-міністром Ізраїлю Беньяміном Нетаньяху завершилися нічим. Після зустрічі Путіна й Трампа, коли обидва президенти погодилися щодо необхідності врахування інтересів безпеки Ізраїлю в Сирії, Кремль вирішив не баритися й добитися від Ізраїлю вигідного для себе компромісу в питанні іранської військової присутності в Сирії. Той факт, що Лаврова супроводжував начальник Генерального штабу Валерій Герасимов, доводить, що під час переговорів у Єрусалимі обговорювалися головним чином військові питання. З ізраїльського боку, окрім прем’єра, в переговорах брали участь міністр оборони Авігдор Ліберман, начальник генерального штабу Гаді Айзенкот і глава Ради національної безпеки Меїр Бен-Шабат, що також доводить, що йшлося про військову тематику.
Проте домовитися не вдалося. Російські представники озвучили пропозицію, щоб збройні сили Ірану й збройні формування їхніх союзників з «Хезболли» залишилися в Сирії, але на відстані не менш як 100 км від північного кордону Ізраїлю. Проте ця пропозиція не мала ані найменшого розуміння з боку ізраїльського керівництва. Ізраїль продовжує ультимативно дотримуватися вимог, що усі іранські війська й війська іранських союзників мають бути повністю виведені із Сирії й щоб усі ракети великої дальності були видалені з цієї майже повністю зруйнованої війною країни, а будь-які заводи, що виробляють високоточні ракети, були закриті.
Ізраїльтян можна зрозуміти. Російська пропозиція про 100-кілометрову прикордонну зону, в якій не буде іранських військ і озброєнь, ніяк не гарантує безпеку Ізраїльської держави. Хоча б тому, що згадану буферну зону ніхто в реальності не зможе контролювати й ніхто не завадить іранським військовослужбовцям і бойовикам «Хезболли» здійснювати рейди до ізраїльського кордону. Досвід війни на Донбасі свідчить, що визначена Мінськими угодами зона розведення сторін і важкої бойової техніки на 100—150 км залишається лише на папері. Так само немає жодних гарантій, що розміщені й вироблені в Сирії ракети, здатні досягти життєво важливих об’єктів Ізраїлю, не потраплять у руки Ірану, «ІДІЛ» або «Хезболли».
Ізраїль підтвердив, що він протидіятиме будь-яким загрозам своїй безпеці, що походять з території Сирії, всіма наявними в його розпорядженні засобами. Щойно Лавров і Герасимов покинули Єрусалим, як було оголошено, що ізраїльська ППО знищила сирійський військовий літак у районі Голанських висот. За словами глави прес-служби Армії оборони Ізраїлю бригадного генерала Ронена Манеліса, літак марки Су-22 або Су-24 розбився на сирійській території в південній частині Голанських висот. Він був збитий двома ракетами «Петріот» після того, як заглибився на територію Ізраїлю приблизно на 1,5 км. За наявними даними, один з пілотів, полковник ВПС Сирії загинув, а доля іншого невідома. Літак, що впав на сирійській території, злетів з найбільшої сирійської авіабази «Ат-Тіфор» (T4) у провінції Хомс, в районі Пальміри. Нинішнього року ця база вже як мінімум двічі піддавалася ізраїльським ударам у зв’язку з підозрою, що там містяться іранські військові радники й центр управління іранськими безпілотниками в регіоні.
Насправді пропонований Москвою Єрусалиму компроміс щодо іранської військової присутності в Сирії принципово не досяжний. Проте й ізраїльські вимоги із цього приводу Кремль поки що приймати не збирається. Це відображає загальну безвихідність ситуації в Сирії. Усі гучні перемоги військ Асада в останні місяці (а насправді — здебільше іранських військ і їхніх союзників із «Хезболли»), досягнуті за підтримки російської авіації, — це насправді піррові перемоги. Чим більше території Сирії завойовує Асад, тим менше власне сирійських військ залишається у нього для її контролю. Без іранської й російської підтримки на полі бою режим Асада припинить своє існування. Але й однієї російської підтримки абсолютно недостатньо, тим паче що російської піхоти в Сирії після розгрому вагнерівців за Євфратом майже не залишилося.
Залишки ЧВК «Вагнер», спочатку перейменовані на «Лігу ветеранів», налічували в травні 335 осіб у складі батальйонного тактичного угруповання. Цікаво, що танкова рота цього угруповання налічувала 15 осіб, тобто екіпажі 5 танків. Нагадаю, що в бійні під Хишамом уцілів лише один танк з 10. Тому можна передбачити, що втрати танкової роти становили не менш як 15 убитих і тяжко поранених (це за умови, що не були прислані нові танкісти з Росії). Артилерійська група налічує 50 осіб, чого вистачить для обслуговування лише 5 гармат. Окрім батальйонної групи у вагнерівців залишалося 37 осіб в адміністративній групі й 13 осіб у розвідувально-диверсійній групі «Слідопит». З такими нікчемними силами жодних великих, навіть за сирійськими мірками, операцій не здійсниш. Тим паче що особовий склад деморалізований, а потік добровольців вичерпався. Одна справа — воювати проти майже позбавлених важкого озброєння повстанців, і зовсім інше — проти американського спецназу, що має потужну авіаційну й артилерійську підтримку. На останнє вагнерівці точно не підписувалися. Вочевидь, щоб розв’язати проблему піхоти, в Кремлі вирішили ще раз перейменувати колишніх вагнерівців у ЧВК з гучною назвою «Патріот». Але його принципова відмінність від інших ЧВК полягає в тому, що туди збираються брати лише кадрових російських солдатів і офіцерів, а направляти їх у «Патріот», вочевидь, будуть у добровільно-примусовому порядку. Хоча успіх цієї затії сумнівний, і незрозуміло, як взагалі ЧВК може складатися лише з регулярних військових, і яким буде їхній статус, наприклад, в разі потрапляння в полон.
Тому Росія не готова відмовитися від допомоги іранців, а Ізраїль не готовий змиритися з іранською військовою присутністю в Сирії. І, цілком можливо, ізраїльтяни рано чи пізно, заручившись згодою США, здійснять масштабну операцію з вигнання іранських військ і їхніх союзників із Сирії.
Реальним компромісом, як я вже писав, могла б стати федералізація Сирії зі створенням центрального уряду без участі Асада, виводом з країни іранських військ, але зі збереженням влади асадистів і російських військових баз у приморському алавітському анклаві. Цю територію армія Асада зможе контролювати за підтримки російського контингенту. Основну територію Сирії повинні будуть контролювати війська Саудівської Аравії й інших арабських держав, на півночі збережуться турецькі війська і невеликий контингент американського спецназу. Лише до такої Сирії готові будуть повернутися 12 млн сирійських біженців (зокрема й алавіти — до алавітського анклаву) й лише відновлення такої Сирії готові будуть фінансувати західні країни й монархії Перської затоки. Фактично жодне інше врегулювання Захід не влаштує. Але Кремль, повіривши у власну перемогу в Сирії, поки не готовий до настільки широкого компромісу.
