Не-наші люди, не-наші методи
Двадцять шість років поспіль в США вручають одну літературну премію. Вона не є визначною наразі. І взагалі виглядає трішки авантюрною й кумедною. Але мені вона (зокрема і через це) симпатична. Твори, які формують її короткі списки, і концепція премії показує, як можна тонко сполучати ідеологію, політику і мистецтво. Як можна розважати і вчити одночасно, ба не вчити навіть, а повчати. Уявляєте? Повчаєш 26 років поспіль читача, а він тобі за це ще й вдячний.
Премія Джеймса Тіптрі-молодшого. Очевидно заохочувальна. Іменна премія – значить, щось солідне (сигналізує нам назва). А почну з того, що цього чоловіка не існувало. То псевдонім Еліс Шелдон, яка до того як дебютувати в літературі працювала в ЦРУ і здобувала наукову ступень із психології. Наукові розвідки друкувала як жінка. А от популярні фантастичні оповідки писав уже пан Тіптрі-млд. Її літературна містифікація протривала дев’ять років. Мене страшно тішить її псевдо. Шелдон не просто вигадала собі чоловіка-на-заміну, який мав би її «приховати». Вона через оте «молодший» вигадала собі одночасно й Батька, котрий мав би її уберегти. А кумедно, бо це ім’я вона взяла з баночки мармеладу.
Містифікації убезпечують автора. Але успішні літературні містифікації завжди є відповіддю на питання про читача: «Що саме читач просто зараз хоче і готовий засвоїти?». В брехню ми повіримо, коли нам кажуть щось, що ми хочемо почути. В гру ми вступимо, коли знаємо її правила, і нас цікавить виграш.
От була у Франції у 1920-30-х Мариза Шуазі. Відома вона двома книжками-репортажами. Перша – про бордель, «Місяць серед дівок». Щоб написати її, 23-річна Шуазі відпрацювала заявлений у назві час у відповідному закладі. Друга її книжка звалася «Місяць серед чоловіків». Шуазі подалася на Афон. Вона тренувала тіло щодо чоловічої пластики, модулювала голос, вчилася носити чоловічий одяг – а ще видалила собі груди. Авторка двох книжок і неперевершеної письменницької репутації. І цього всього просто не було. Навіть ті книжки, здається, писала вона не сама. Отже, можна «брехати» так красиво, що в це захочеться повірити. У випадку Шуазі спрацював якраз цікавезний аспект «літературного переодягання» – гендерний. Літературна зміна статі. Література як зміна статі.
Гендерні літературні містифікації нам теж повідомляють про горизонти очікування. І наразі питання. Якщо правда, що стать автора в творі нічого не вирішує, бо немає жіночої і чоловічої літератури, то нащо знову і знову автори-чоловіки пишуть і видаються від імені жінок і те саме роблять автори-жінки від імені чоловіка? Невже стать таки в авторському письмі щось та й важить?
Літературні гендерні містифікації – штука стратегічна. Це короткий шлях до успіху. Тому вони довго не тривають, до речі. Автор починає ревнувати до створеного персонажа і швидко себе викриває. Як-от було у нас чи не з єдиною успішною гендерною містифікацією в прозі – альтернативно-історичний філологічний роман Варвари Жукової насправді написав Ігор Бондар-Терещенко. Ще очевиднішим є залежність статі автора, відповідних презентацій і комерційного успіху книжки в жанровій літературі. Попри всю динамічність формульної прози, вона орієнтована на стабільні очікування читача. Скажімо, ми можемо скільки завгодно потішатися, що авторками любовних романів є переважно чоловіки, котрі це ретельно приховують. Але то контракт за домовленістю сторін – жіноче ім’я на обкладинці «рожевих» жанрів викличе більше довіри. І з точністю до навпаки – НФ (саме НФ, з фентезі уже стає все простіше, там уже з’явилося і жіноче, і дівчаче, і феміністичне). Тіптрі-млд теж писав НФ – жанр, в якому жінок довго-довго не вітали. Найвідоміша гендерна містифікація пострадянського простору – Макс Фрай – про цю вимогу фантастичного жанру теж засвідчить.
Премією Джеймса Тіптрі-млд відзначають фантастичні і фентезійні твори, які досліджують і поглиблюють наші уявлення про стать і гендер. Її отримують переважно письменниці (не думаю, що це стратегічні нагородження, скоріше: тема гендеру цікавить переважно жінок-прозаїків). Е ні, – кажуть засновки, – нам політкоректні колискові не цікаві; ми шукаємо авторів, здатних вибісити читача. Або хоча б зачепити. Набір лауреаток відповідний: Анжела Картер, Гвінет Джонс, Молі Глос, Джоана Рас, Сюзі Чарнас (авторки феміністичного напрямку, остання – одна з авторок популярного нині еротично-вампірського міфу), Теодор Розаак (він написав історію чудовиська Франкентейшна з позиції Елізабет, нареченої Віктора), звісно, Урсула ле Гуїн (не тільки авторка феміністичної малої прози, а й «Лівої руки пітьми», інтрига якої будується на властивостях героїв-гермофродитів) та ін.
Мені згадався один із напрямків фемінізму – кіберфемінізм. Головна його концепція – революція кіборгів. Не в сенсі оспівування тих блаженних часів, коли до влади прийдуть роботи. А думка: коли в одному тілі поєднаються механізми і органіка, коли одне тіло гармонізує ознаки обох статей і набуде здатності модифікувати свої кордони, як заманеться – всі ці розбіжності (між чоловічим і жіночим, живим і мертвим) просто зникнуть. Такий собі гімн всемогутності постлюдства.
Мені бракує у нас таких видовищних літературних премій. Які відзначали б розважальні книжки, що рефлектують гендерну проблематику. Класову. Расову. Сексуально-ідентичністну. Коли в тілі уже нашої літератури поєднаються ознаки неживого з живим, механістичного з творчим. Коли літературний процес набуде здатності самотужки переглядати свої кордони і конвенції. Хай би це були кумедні премії імені хлопа з банки мармеладу.
