Не здаватися!

Борис Соколов

09 лютого, 19:10

Ще одна спроба досягти сталого припинення вогню на південному сході України, зроблена канцлером ФРН і президентом Франції, може закінчитися або невдачею, або капітуляцією Києва. Бліц-візит Ангели Меркель і Франсуа Олланда до Москви, здається, спрямований на підготовку нової Мюнхенської змови, і може йтися про те, як Євросоюзу пристойніше капітулювати перед Володимиром Путіним, зберігши при цьому обличчя. Утім, є ще надія на те, що західні партнери російського президента справді настільки наївні, що сподіваються змінити поведінку російського президента й змусити його відвести свої війська та найманців з Донбасу. І в разі, якщо вони переконаються, що слова й справи Путіна мають мало спільного між собою, то, нарешті, перейдуть до посилення антиросійських санкцій. Це оптимістичний для України сценарій. Але є чимало ознак того, що поки що готується капітуляція.

•  Олланд і Меркель вже попередили, що нинішній раунд переговорів з метою досягнення реального перемир’я на Донбасі останній, і в разі його провалу неминуче відновлення повномасштабної війни. Ці твердження покликані залякати насамперед не російську, а українську сторону, як і західну громадськість. І також як спосіб тиску на Україну можна розглядати оприлюднення солідною начебто газетою «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг» із посиланням на анонімних представників німецьких спецслужб даних, що у війні на Донбасі вже загинуло 50 тис. осіб. Цифра ця є абсолютно фейковою, що я зараз покажу. А джерелом її справді є спецслужби. Цілком можливо, що німецькі, але не виключено, що і російські. Недарма прокремлівські ЗМІ почали так оперативно тиражувати цю інформацію. Точніше, дезинформацію. Вона покликана вплинути на українську і західну громадську думку в плані якнайшвидшого припинення війни на Україні, що забрала так багато життів, причому за будь-яку ціну.

•  На російську громадську думку ці дані все одно жодним чином не вплинуть. Переважна більшість російської громадськості повністю зомбована путінською пропагандою і будь-які жертви звично віднесе на рахунок «проклятых укропов-бандеровцев» і американців, які підтримують їх, — вони ж самі в усьому й винні. А для європейців і українців наведені фальшиві дані мають стати виправданням можливої скорої капітуляції Меркель і Олланда, а з ними і Порошенка перед Путіним. Адже людські життя понад усе. Тим часом цифра 50 тис. загиблих у кілька разів перевищує реальну кількість жертв конфлікту на Донбасі. І ось чому. Цифра, названа президентом Петром Порошенком у Мюнхені — 5638 загиблих мирних жителів, включає не лише інформацію української влади, а й дані адміністрацій окупованих територій і представників ОБСЄ. Жодна зі сторін конфлікту не зацікавлена в заниженні кількості жертв серед мирного населення, оскільки провину за це вона все одно покладає на супротивника. Так само не зацікавлені в заниженні кількості загиблих цивільних осіб міжнародні організації — ОБСЄ й ООН. Недоврахування тут, звичайно, можливе, якщо про загибель окремих громадян не було зроблено заяв, але воно може складати сотні, але жодним чином не тисячі осіб. Кількість убитих українських військових, за офіційними даними, становить 1432 особи. За неофіційними даними, вона вища і разом із загиблими з-поміж зниклих безвісти, на думку Юрія Бутусова, наразі перевищує 2 тис. осіб. За моєю оцінкою, разом із померлими від ран і загиблими в полоні загальна кількість загиблих учасників АТО може сягати трьох тисяч осіб, але навряд чи перевищує цю позначку. На користь такої цифри як граничної оцінки говорять і наявні дані про кількість поховань, і списки загиблих, що з’являються в соцмережах. Якби реальні втрати української сторони були в кілька разів більші, це б вже відобразилося як мінімум у соцмережах, враховуючи відсутність цензури в Україні, на відміну від Росії.

•  Що ж до кількості загиблих серед російських військових і сепаратистів, то офіційних даних із цього приводу немає. Боюся, що про російських солдатів і офіцерів таких даних немає в принципі. Адже присутність російської армії на Донбасі — найбільша державна таємниця Кремля. Тому навряд чи в російському Генштабі ризикують складати зведені документи щодо втрат. Та й поточні звіти можуть не зберігати з міркувань конспірації. А у сепаратистів централізований облік втрат, судячи з усього, відсутній взагалі. Залишається використовувати дані блогера Олега Ярчука, про ступінь достовірності яких я вже згадував. Втрати російських військ на 8 лютого він визначає як 6443 убитих, 4334 поранених і 2960 зниклих безвісти. Оскільки зниклих безвісти узято з поточних звітів, більшість з них насправді залишилися живими (просто з підрозділом було втрачено зв’язок), а встановлені вбиті з-поміж них занесені в графу «убиті». За рахунок неврахованих убитих серед зниклих безвісти загальну кількість убитих може бути збільшено максимум до 7 тис. осіб. При цьому така оцінка — найбільша з усіх можливих і майже напевно є завищеною. А втрати сепаратистів (але лише з-поміж російських громадян) Ярчук оцінює в 9695 убитих. Знову-таки, ця оцінка — максимальна і, найвірогідніше, є завищеною. Втрати сепаратистів з-поміж українських громадян значно менші через набагато меншу активну участь у бойових діях і навряд чи перевищують 3 тисячі загиблих.

  Якщо ми підсумуємо максимальні оцінки всіх категорій убитих на Донбасі, то виходить не більше, ніж 29 тис. осіб (у реальності — на кілька тисяч менше), але аж ніяк не 50 тисяч. Остання цифра узята з повітря і покликана лише вразити непідготовлену громадськість.

•  Як можна зрозуміти, план Меркель і Олланда полягає в створенні демілітаризованої зони на Донбасі 70 км завширшки. Не треба бути мудрагелем, аби здогадатися, що якщо українські війська підуть зі своєї половини демілітаризованої зони, то російські війська й сепаратисти зі своєї половини не лише не підуть, а й займуть території, залишені українськими силами, і просунуться до кордонів Луганської та Донецької областей. На жодну присутність у демілітаризованій зоні інших миротворчих сил, окрім своїх власних, можливо, з символічним приєднанням дружніх білоруських, вірменських чи казахстанських частин, Росія не погодиться. Фактично це теж означатиме контроль сепаратистів над усім Донбасом. Водночас, кордон між окупованим Донбасом та Україною, як і російсько-український кордон, залишиться досить проникним, що дозволить Росії та сепаратистам і надалі дестабілізувати Україну, поки там не з’явиться проросійський маріонетковий уряд. Не кажучи вже про те, що реальний контроль над кордоном між Донбасом і Росією Україні ніхто не передаватиме.

•  Якщо Франція та Німеччина, а вслід за ними й Україна погодяться на російський варіант урегулювання, це й означатиме капітуляцію. А водночас Євросоюз матиме привід для зняття санкцій. Єдиний вихід для України — як це не важко, продовжувати війну й погоджуватися лише на таке врегулювання, яке гарантує виведення всіх російських військ і озброєнь з території Донбасу і повернення всього регіону під український контроль. Боротися, імовірно, доведеться не менше двох років — до зміни президентської адміністрації в США (хоча рішення про постачання зброї до України, можливо, ухвалить і Барак Обама). Кремль, певно, робить ставку на виснаження України. З тією інтенсивністю, з якою війна ведеться зараз, Україна без додаткової воєнної підтримки із Заходу, хоча б озброєннями, протримається не більше року.

•  Зараз українська армія має лише одну перевагу над російськими військами і сепаратистськими формуваннями, що протистоять їй. Вона полягає у тому, що з українського боку в лавах як власне збройних сил, так і добровольчих батальйонів, як і раніше, б’ється значно більше мотивованих бійців, ніж з російського боку. Проте мотивовані бійці, які беруть найактивнішу участь у бойових діях, мають і найбільші втрати вбитими й пораненими. З іншого боку, відступ українських військ на фронті боїв і українського уряду на дипломатичному фронті зменшує приплив мотивованих бійців. У Москві сподіваються, що завдяки цьому максимум через рік така перевага українських військ зникне й тоді українців можна буде задавити просто кількістю. Єдиний вихід для українських військ — це спробувати здобути кілька тактичних перемог найближчим часом, поки вони ще мають таку перевагу, як особовий склад.

•  Очевидна оперативна мета в боротьбі за Дебальцевський плацдарм — це спроба розбити горлівське угрупування супротивника ударом із заходу, що в разі успіху взагалі ліквідує проблему потенційного «дебальцевського котла». Якщо російські війська та їхні союзники-сепаратисти зазнають хоча б однієї-двох поодиноких поразок, вони змушені будуть знизити активність, що дасть Україні виграш у часі. Дотримуватися пасивної стратегії на догоду дипломатії — це шлях і до воєнної, і до дипломатичної поразки. І не треба думати, що армія, яка наступає, завжди втрачає людей більше, ніж та, що обороняється. Навпаки, той, хто має перевагу у вигляді особового складу й командування, при наступі зазнає менших втрат, ніж при обороні, і в наступі втрачає своїх солдатів у декілька разів менше, ніж ворог. Так, німецька армія при наступі на Курськ у липні 1943 року втратила вбитими та зниклими безвісти на південному фасі Курської дуги в 15,9 разу менше, а на північному фасі — у 13,6 разу менше, ніж Червона Армія. А під час останнього німецького наступу в районі озера Балатон у березні 1945 року безповоротні втрати Червоної армії були в 14,5 разу більше, ніж утрати німців. Сподіваймося, що Воробйов виявиться кращим полководцем, аніж Муженко.

Борис СОКОЛОВ, історик, публіцист, Москва