Несвяткові роздуми
23 серпня Апеляційний суд міста Києва скасував двомісячне відсторонення від посади заступника міністра охорони здоров’я України, керівника апарату міністерства Романа Василишина, якого СБУ та Генпрокуратура піймали на хабарництві, провівши відповідну оперативну зйомку й показавши на прес-конференції керівників цих двох відомств вилучені у чиновника кошти. Цією ж ухвалою суд відмовив у задоволенні клопотання слідчого в особливо важливих справах Київської прокуратури щодо продовження на час слідства відсторонення від посади Василишина.
Що ж, символічне дійство, якраз перед Днем Незалежності. Не сумніваюся, що вчинене воно у повній відповідності до чинного законодавства, за яким найнезалежніший і найсправедливіший на світі український суд вирішує, чи достатні докази скоєного тією чи іншою персоною надало йому слідство та чи не були при цьому порушені процесуальні норми. Вирішує – і відмовляє у відстороненні від посади, як у цьому випадку, або випускає на волю, або не бере під варту того чи іншого корупціонера (винесімо за дужки політичні справи – то окрема розмова). Проте якимось дивом хабарники та крадії всіх рівнів – за винятком незначного числа осіб, де головна знов-таки політична компонента, - користуються «ніжним» ставленням до себе збоку судової влади. Ба більше, не тільки вони: за словами заступника керівника Національної поліції Вадима Трояна, сказаними 21 серпня в ефірі каналу 112, «після того, як ми справи передаємо до суду, за розбої арештовується кожен другий, за грабунки – кожен третій, а за крадіжки чи угони – максимум 15-20% отримує строки; інших відпускають і вони можуть далі коїти свої злочини». На тлі цього «лагідне» ставлення судів до корупціонерів виглядає чимось закономірним. Бо такі маємо закони і, головне, таких інтерпретаторів цих законів – а судова влада завжди і всюди займається інтерпретацією загальних норм щодо конкретних випадків, хоча в Україні цього офіційно й не визнається, – в особах «непідкупних» і «принципових» суддів.
Відтак Генпрокуратура може скільки завгодно рапортувати – мовляв, з початку року до суду направлено 280 обвинувальних актів про корупційні правопорушення щодо 331 особи, з них 270 правоохоронців, 2 судді та 27 державних службовців, а крім того, триває досудове розслідування у 98 кримінальних провадженнях про злочини з ознаками корупції; затримано дванадцять осіб «під час одержання неправомірної вигоди» (це такий «лагідний» юридичний термін) на загальну суму понад 3,5 мільйони гривень. Рапорт має бути про інше: скільки справ розглянуто, які й кому винесені вироки, кого й чому визнано невинуватим і відпущено на свободу, нарешті, не які статки заарештовані (Генпрокуратура гордо називає мільярди доларів і гривень, якщо брати до уваги готівку, банківські рахунки та кошти фірм, підконтрольних корупціонерам), а скільки в кінцевому підсумку остаточно вилучено та передано до Держбюджету. Боюся, тут справи будуть значно гіршими, - а водночас усе буде формально з повним дотриманням законів…
Отож не можна не визнати справедливість твердження, що в України є два головних ворога – зовнішній в особі Кремля та внутрішній в особі корупції. Хто перший висловив цю очевидну річ, невідомо, - претендентів вистачає, - але вона вимагає доповнення: підпорою Кремля в Україні є «п’ята колона», підпорою корупції (і всієї злочинності як такої) – вітчизняна судова система. Саме система загалом, а не окремі судді, які можуть намагатися бути справді чесними, - але їх просто не допускатимуть до розгляду тих справ, де треба буде виносити «правильні» рішення з огляду на особи підсудних…
А відтак не дивно, що за даними загальнонаціонального опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» та Київським міжнародним інститутом соціології, 60% українців прагнуть «сильної руки», з них аж половина вважає такою «рукою» Сталіна та за це шанує його. Щодо Сталіна – то, звісно, повна нісенітниця, бо за рівнем неефективності економіки та управлінського бардаку сталінська доба перевищувала і те, що було до неї, і те, що стало після неї, «сталінський порядок» - це створений пропагандою потужний «міф ХХ століття», реанімований путінськими телебаченням і газетами у ХХІ столітті. Проте міф надзвичайно небезпечний, оскільки він створює підґрунтя для спроби здобуття влади політичними авантюристами, що де-факто всі мають зв’язки чи безпосередньо з Кремлем і Луб’янкою, чи зі знаковими, чогось недоторканними і грошовитими постатями з оточення Януковича, що врешті-решт також замкнені на Кремль і Луб’янку. Та й абстрактна «сильна рука» - це теж небезпечно. Адже під цю категорію потрапляють і Гітлер, і Черчилль, і Муссоліні, і де Голль…
Отож, щоби боротьба з корупцією не залишилася на рівні гасел, слід рішуче змінити судову систему. Я не знаю, чи справді винен заступник міністра Василишин у всьому тому, що йому інкримінують, але чітко знаю дві речі: по-перше, чиновника високого рангу, звинуваченого в корупції, не можна залишати на посаді на час розслідування, по-друге, ані районний, ані міський суд не можуть розглядати справи держслужбовців такого рівня – це повинен робити безпосередньо Верховний Суд. А то у нас районні суди – ті самі, які масово відпускають на волю кримінальників – нерідко скасовують чи зупиняють дію президентських указів чи постанов Верховної Ради. Скажуть, що такі права надані їм законами? То ці закони абсурдні й нікчемні у справді правовому сенсі (закон і право – це різні речі, один із «малих» Нюрнберзьких трибуналів судив тих німецьких суддів, які надто ревно виконували закони).
«То що? – запитає хтось із читачів. – Потрібні новітні революційні трибунали чи «трійки» на кшталт сталінських?». Ні, не потрібні, але дійде й до такого, якщо високопоставлені корупціонери й відверті кримінальники надто добре почуватимуться в Україні. Наразі потрібні спеціальні суди, яким будуть довіряти та яким передаватимуться певні функції і певні справи. Світова практика боротьби зі злочинністю дає чимало прикладів цього. Скажімо, в середині 1930-х мафія в Нью-Йорку так зміцнила свої позиції, що почувала себе безкарною, скупивши практично всіх чиновників міста. та штату Але війна зі злочинністю, оголошена президентом Рузвельтом, не могла оминути Нью-Йорк. У 1935 році Верховний суд штату Нью-Йорк, не довіряючи самому собі, висунув вимогу губернатору, щоб той призначив суддю ad hoc, якому були б передані особливі повноваження в боротьбі зі злочинністю. І такий суддя був призначений: знайшовся у штаті Нью-Йорк непідкупний і принциповий 35-річний Томас Е. Дьюї. Він заснував спеціальний відділ з 20 осіб, які зайнялися збором компромату на нью-йоркську мафію. У числі працівників цього відділу не було жодного місцевого поліцейського чи суддівського чиновника – їм Дьюї не довіряв. І результати не змусили себе довго чекати: найвідоміший після вже відправленого за ґрати Аль Капоне мафіозі, що звався Лакі Лучіано, відправився до в’язниці на 50 років. А вслід за ним – і менш значні мафіозі та корупціонери. Що цікаво: суддю Дьюї поважали не лише пересічні громадяни, а й багато які мафіозі, що він їх переслідував, бо цінували його чесність і знали, що ані в інтересах їхніх конкурентів він не діятиме, ані зайвого їм не «припише».
Отож інструменти боротьби з узаконеною корупцією та іншими злочинами існують, тільки потрібно політичну волю, щоб змінити ці закони та створити структури, яким довірятимуть українці та які будуть здатні реально боротися проти головного «внутрішнього ворога». Бо ж інакше дочекаємося «трійок» і «ревтрибуналів», і ще невідомо, в чиїх інтересах вони діятимуть…
