Нові війни у зміненому світі-2. Методи і цілі конфліктів
Соціально-економічна, технологічна і соціокультурна еволюція глобального суспільства призвела до кардинальних змін в природі конфліктів, в тому числі і збройних. Щоб зрозуміти поточні події, треба не лише з’ясувати їхні чинники і рушійні сили, але і визначити методи, інструменти, цілі новітніх конфліктів.
Різні явища потребують різних засобів аналізу, а різні процеси вимагають різних інструментів контролю. Отже, підходити до нових типів конфліктів, які ми спостерігаємо зараз, з мірками міждержавних воєнних конфліктів, що точилися на початку ХХ століття буде значною, іноді фатальною помилкою. Позаяк ми маємо справу з якісно іншим явищем, нам потрібні інші методи аналізу і засоби контролю.
Тут варто зазначити, що хоча ми і говоримо про «нові війни», у певному сенсі, війни нового типу є поверненням до дуже старих форм конфліктів, притаманних суспільствам зі слабкою державністю, які були поширені, наприклад, у середньовічній Європі.
Важливо нагадати, що позаяк нові війни точаться навколо ідентичностей, то і політичні наративи воєн нового типу, як правило, базуються на партикуляристських інтересах. Отже, вони не є універсалістськими, навпаки – універсальні поняття і цінності відміняються і підміняються частковими і приватними інтересами.
Отже і політичні підґрунтя нових воєн будуть спрямовані на свідоме порушення загальноприйнятих правил і норм ведення війни в традиційному сенсі. Тому нам здається, що ані логіки ані раціональних рушіїв в таких конфліктах немає. Ціль і стратегія конфлікту або не сформульовані взагалі, або сформульовані занадто узагальнено, або є абсурдними, але кожен конкретний захід і метод противника може бути раціонально обґрунтованим в рамках поточної ситуації. Таким чином, новітні конфлікти стають раціональними суто в інструментальному сенсі.
Важливо, що для певних груп та індивідів, які перебувають в стані кризи чи побудови ідентичності, саме інструменталізація конфлікту є привабливою ситуацією – не виникає потреби узгоджувати ситуативні рішення зі стратегічною метою. Отже, це сприяє самовідтворенню конфлікту.
Тому те, що ми спостерігаємо зараз, має істотні відмінності від класичних воєнних конфліктів за основними показниками – як методичними, так і статистичними.
Перш за все, відмінності стосуються методів ведення війни. На відміну від традиційних конфліктів, методи ведення яких концентрувалися навколо захоплення територій військовим шляхом, у конфліктах нового типу інтенсивні бої є якщо не рідкісним явищем, то абсолютно не є вирішальним інструментом: територія захоплюється переважно політичними засобами, в першу чергу - шляхом контролю населення. При цьому в якості типового методу впливу використовується пропаганда, а методу контролю захоплених територій - переміщення населення, в тому числі, примусове видалення тих, хто має іншу ідентичність, або не дотримується одноманіття думок.
Таким чином, на відміну від традиційних конфліктів, в нових війнах насильство в основному спрямовується проти цивільних осіб, а не проти сил противника, і застосовується в якості способу управління територіями.
Серед багатьох політологів поширена думка, що причиною сучасних конфліктів є змагання за ресурси. Але сучасний глобальний ринок в більшості випадків контролює споживач, а не постачальник ресурсів, а в глобальній конкуренції перемагає той, хто має більш просунуту (більш адаптивну) модель управління, а не той, в кого «більше ресурсів». Отже, всупереч думці про економічні причини новітніх конфліктів, треба визначити, що зазвичай важко розрізнити, коли йдеться про використання політичного насильства для прикриття економічних інтересів, а коли – про економічну діяльність задля фінансування політичних цілей конфлікту.
Ситуацію ускладнює те, що якщо традиційні конфлікти фінансуються за рахунок держав-учасниць, то конфлікти нового типу активно застосовують інструменти приватного фінансування. В державах, владні інститути яких послаблені об’єктивними чинниками накшталт глобалізації, або суб’єктивними, такими як корупція чи неефективне управління, податкові надходження стають обмеженими, отже фінансування конфлікту потребує застосування інших інструментів. Крім того, поширеною є ситуація, коли пряме фінансування війни з бюджету має бути прихованим.
В такому випадку війна «приватизується» окремими соціальними і фінансовими групами, які мають свої фінансові інструменти. Це можуть бути, в першу чергу, інструменти, що мають кримінальне походження, зокрема прибутки з тіньової економічної діяльності, рекету, здирництва (наприклад, «оподаткування» гуманітарної допомоги), викрадення людей, контрабанди природних ресурсів, торгівлі наркотиками або людьми (в тому числі і заручниками), також широко застосовуються фінанси від діаспори та інші недержавні джерела фінансування.
Роль олігархічного капіталу в новітніх конфліктах також змінюється порівняно з традиційними війнами. Якщо в традиційних війнах прибутки корпоративних магнатів і олігархів залежали від оборонних замовлень, то в новітніх конфліктах вони залежать з одного боку від зв’язків олігархів з приватними збройними формуваннями, які виступають як сторони конфлікту, а з іншого – від ступеню виконання політичного замовлення державної влади країни-учасниці конфлікту.
Виходячи із визначеного типу фінансування воєн, слід зауважити, що війни нового типу, як правило, більше схожі на «підприємства зі спільним інтересом», а не на традиційне для воєн Нової Доби «змагання воль». Ворогуючі сторони зацікавлені в розвитку «підприємства війни», а не прагнуть виграшу чи програшу, як з політичних, так і з економічних причин.
Водночас, внутрішньою тенденцією таких війн є прагнення не «війни без обмежень», але війни без кінця. Отже, такого роду конфлікти доволі швидко мають створювати суспільний консенсус, самовідтворюваний інтерес до війни, метою якого є відтворення політичної ідентичності, та досягнення економічних інтересів.
Якщо традиційні конфлікти базувалися на економічних стратегіях централізації і мобілізації населення, нові конфлікти є частиною відкритої глобалізованої децентралізованої економіки. Участь держави в таких конфліктах є низькою, а дохід учасників залежить від тривалості насильства.
З перелічених факторів випливає кілька невтішних висновків, які стосуються цілей новітніх конфліктів.
Ключовою відмінністю традиційних і нових конфліктів є те, що традиційні конфлікти завжди тяжіють до завершення, оскільки кожна сторона намагається досягти перемоги. Нові війни мають тенденцію поширюватися, повторюватися і зберігатися в напівзамороженому стані невизначено довгий час, допоки кожна сторона (що складається із зацікавлених груп) отримує політичний або економічний зиск від процесу насильства як такого, а не від досягнення «перемоги».
Також очевидним є, що на відміну від традиційних конфліктів, які так чи інакше, через мету, засоби чи інструменти були пов’язані із державним будівництвом, війни нового типу, як правило, сприяють демонтажу держави.
З точки зору вироблення ефективних методів контролю конфлікту найбільш актуальною сьогодні є проблема коректного аналізу соціальної динаміки кризових регіонів та статистики конфлікту. Зокрема, проблема коректних методик аналізу даних та побудови достовірних розподілів.
Наразі основним показником, відповідно до якого визначається наявність та тип конфлікту, є кількість бойових втрат, втрат нон-комбатантів, кількість переміщених осіб та соціально-економічні показники кризових регіонів. Конфлікти нового типу на тлі загальної статистики мають суттєві відмінності. Дані університетів Мічигану, Меріленду, Всесвітнього банку та Відділу вивчення конфліктів університету Упсали дозволяють визначити особливості війн нового типу на статистиці конфліктів з 1975 в Камбоджі, Сомалі, Руанді, Афганістані, Іраку, Боснії, ДР Конго, Пакистані, та Україні.
Як було згадано, фактично зникають прямі зіткнення між бойовими загонами різних держав, що дозволяє окремим дослідникам робити висновок про зникнення міждержавних конфліктів. По-друге, практично не фіксуються бойові зіткнення високої інтенсивності (з втратами більше тисячі осіб), і таким чином, безпосередні бойові втрати суттєво зменшуються. При цьому спостерігається збільшення тривалості та/або повторюваності конфліктів, а також збільшення ймовірності виникнення нових конфліктів поблизу вже існуючих. На цьому тлі збільшується кількість постраждалих цивільних, та кількість переміщених осіб.
Втім, при визначенні цих показників слід враховувати високі невизначеності, притаманні оцінюванню наявних даних. Відсутність надійних даних пов’язана з тим, що в конфліктах нового типу відсутні, або мають обмежену відповідальність офіційні джерела інформації, а дані, надані неофіційними представниками сторін конфлікту, мають значні помилки і піддаються суттєвим фальсифікаціям. Суттєвою перешкодою є те, що не завжди можна достовірно встановити причини та обставини смерті осіб під час конфлікту, що призводить до викривлення статистики. Найбільшою проблемою є те, що важко встановити різницю між комбатантами та нон-комбатантами, що відбивається на статистиці втрат.
В таких умовах істотно зростає роль ЗМІ, соціальних медіа та місцевих активістів. Побудова науково обґрунтованих методів збору, аналізу та інтерпретації даних з цих джерел, коректне поєднання даних з різних – методично різнорідних – джерел і є сьогодні найбільш актуальною задачею. Вирішення якої допоможе визначати ключові важелі та ефективно контролювати конфлікти.
Сьогодні кілька дослідницьких груп - як в Україні, так і міжнародних - цілком плідно працюють над створенням згаданих методик і їх впровадженням. Поки ж можна сказати, що з економічних ознак новітніх конфліктів випливає, що мінімізація прибутків груп, які приватизували війну, захист населення від гібридних впливів та розвиток нових, більш адаптованих комунікаційних інструментів – це стратегія захисту держави від демонтажу та зрештою, шлях до перемоги.
