Новий порядок Америки
Америка, безумовно, є дуже сильною країною, але політично старомодною. Щобільше: своєю старомодністю пишається. Конституція від батьків-засновників, зовсім небагато поправок.
Про що це говорить? Про те, що колись саме політично було знайдено таку сучасну й, здавалося, універсальну форму, що вона протрималася кілька століть. І багато в чому зберегла актуальність і досі. Багато в чому, але не в усьому.
Зокрема, в Америки не було досвіду протистояння фашизму. Або — правильніше — тому, що називається фашизмом. Бо фашизмом дуже часто титулують різні види популізму. Зокрема з нацистським відтінком.
В результаті політична система виявилася не готовою до відсічі красномовцю-популісту. Щеплення від того, що в Росії називають фашизмом, в Америки немає. Багатьом здавалося, що хвалені інститути у змозі протистояти спробі популістського обману. Виявилося, що ні. І річ не в тому, що окремі індивідууми схильні повірити старій пісні про головне. Людина не зобов’язана бути рентгеном і бачити, як і чому політик його ошукує. Ошукує в усіх сенсах слова. Тобто обманює і наповнює націоналістичною пихою, що називається патріотизмом. Це дуже людська властивість: бути ласим до лестощів, особливо в скрутну хвилину.
Але була впевненість, що ця двопартійна система, яку страхують Конгрес та Верховний суд, являє собою непрохідний фільтр для дурня і авантюриста. Ні, вона не є такою. Занадто старомодна. Старомодна, як президентська республіка. Старомодна двопартійної конструкцією. Старомодна системою виборів.
Тобто порівняно з Росією Америка — це маяк, що миготить у недосяжній далині. Неможливо порівнювати. Але при зіставленні з політичними системами Європи — старомодна. І навіть небезпечна старомодна.
Європа впізнає популіста здалеку, вона впізнає його за знайомим запахом, за манерами, лексикою, виразом обличчя. Як ми бачимо, і це впізнавання на далеких підступах теж не гарантує наявності протиотрути. Відразу кілька країн балансують на межі: хитнеться вправо — й отримуй Брекзіт, Орбана або Марін Ле Пен. Але все одно порівняно з Європою, Америка виглядає наївнішою, або що. Вона падає в обійми базіки-націоналіста з вереском юного захвату. Й жодна повага до приватної власності, про яку твердять у Росії, жодна законослухняність, жодна ввічливість й церемонність не врятували. Бо політична система виявилася неготовою до такої чудової нерукотворності.
Це не означає, що популізм переміг. Він переміг, але зараз, цієї миті, проте не переміг усе, всіх і не переміг в інших миттєвостях майбутнього. Однак у нього є шанси перемогти. Хоча б тому, що відсутність досвіду зумовлює неготовність до відсічі. А чужий досвід не допомагає. Як ми бачимо тепер, і свій досвід настільки ж часом безпорадний, але все одно це досвід. Про нього можна рано чи пізно згадати.
Я принципово не кажу про правий поворот, про кінець доби лібералізму, про неминучу реакцію на успіхи ідей соціальної держави в усьому світі, який заведено називати цивілізованим.
Жодної нової ідеології цей правий поворот не несе, це звичайна утруска, усушка й трамбування. Соціальна держава так швидко, стрімко розрослася, що стала пухкою по краях. Та й в серединці теж. І дала можливість цією рихлістю скористатися, причому досить традиційним чином: шляхом зерна, тобто поверненням до старих ідей, що прикинулися новими.
Це приблизно як в роботі Тинянова «Анархисты та новаторы». Якщо, звичайно, сенс цієї роботи спростити до схеми. Тобто поетику спростити до політики. Але механізм апеляції до забутого традиційного минулого для апдейта занадто нового сьогодення, як ми бачимо, працює.
Зрозуміло, що ми втрачаємо, якщо дозволяємо називати правих популістів — архаїстами. Архаісти Тинянова — псевдоконсерватори. Вони оновлюють поетичну мову, звертаючись до тих і того, хто і що здається застарілим. Але в результаті мову все одно оновлюють.
Праві популісти, які перемагають сьогодні, жодного оновлення не несуть. Вони голі, як манекени. Вони просто повторюють і в самому повторенні знаходять енергію. Це енергія ритму, це — хай вибачать мене літературознавці — повернення до метричного вірша в європейській та американській поезії, який став у царстві верлібру основою пісенної традиції.
Складні соціальні системи втомлюються від складності й впадають, як в єресь, у простоту. Можливо, не можуть не впасти, якщо складність допускає рихлість структури. А рихлість — і є політична неадекватність. Пісочниця застаріла.
Чи означає це неминучість повернення до архаїки, стежка до якої, як народна стежка, не заростає ніколи? Не знаю. Можливо, так, можливо, ні. Однак порада не сперечатися з дурнем не завжди здається переконливою.
