Передсвяткові несвяткові нотатки
Київ, а особливо його центр, урочисто прибраний до свята. Буде військовий парад, буде салют, будуть масові гуляння. Ясна річ, будуть урочисті промови та укази про численні нагородження. А от виснажливої спеки, за прогнозами синоптиків, не буде. Натомість аж чотири неробочих дні у всіх державних установах і частині недержавних структур. Свято!
А між тим у соціальних мережах передсвяткові дописи поєднують тривогу з відвертою люттю та втомою від невичерпного ідіотизму, причому не лише певних владних кіл (це вже щось звичне), а й звичайнісіньких «посполитих».
От, скажімо, у Facebook’у такий собі Нічний Сталкер – один із учасників АТО й репетиції військового параду, яка відбулася 18 серпня на столичному Хрещатику, - пише про морально нікчемну поведінку публіки. Йому слово:
«Пока коробки стоятся – из «Шато» орет музыка. Команд не слышно ни хрена.
Начало. Музон в «Шато» смолк. Зато охеренно слышно танцующих «брейк-мальчиков» на площадке перед Пассажем.
Минута молчания, музон брейкеров безуспешно пытается накрыть «Пливе кача». Без толку, у брейкеров колонки мощнее.
Парад опустил головы. Знамена приспущены. Брейкеры танцуют, народ радуется. Им на…ть.
…Никто – ни полиция, ни гражданские – ни слова не сказали тем уродам. На фига? Тут парад, прикольно, солдатики шагают. Да и в Киеве войны нет».
А і справді – скільки не ходив передсвятковим Києвом, ніде не побачив розтяжок, лайт-боксів чи біг-бордів, хоч якось пов’язаних із уже трьома з половиною роками війни з Росією та її маріонетками, з опором агресії та захистом незалежності. Тільки різноманітні варіації на тему «ми різні, але ми єдині». Цікаво, в чому різні, в чому єдині? «Наочна агітація» на рівні «почую кожного» чи «країна для людей», порожня багатозначність, яка нікого ні до чого не зобов’язує… Чи не ті ж «майстри» клепали нинішні гасла, що не так давно працювали на Віктора Федоровича? Принаймні, складається враження, що як «еліті», так і «плебсу» столиці однаково на…ть на тих, хто порятував і далі рятує країну та дає можливість Києву жити без війни. Чи я помиляюся?
І чи не найсумніше тут – це відсутність реакції з боку «нової» поліції…
А ось другий, так само типовий запис у Facebook, який зробив учасник АТО Олексій Дмитрович. За його словами недалеко від адмінкордону з Кримом він з товаришами по службі зустрів трьох хлопців, які попросили їх підвезти. Під час розмови з ними з’ясувалося, що ця трійка спробувала дістатися на окупований півострів щоб підзаробити, але російські прикордонники їх завернули. І при цьому один із заробітчан виявився учасником АТО…
Дмитрович наводить діалог із цим АТОшником.
- Волна. Бригада?
- Четвертая, двадцать пятая.
- Значит десантник? - спросил я, не веря своим ушам.
Парень молча кивнул.
- У тебя с головой проблем нет? Ну там парашют не раскрылся? Мало ли, стукнулся башкой об бээмдэшку?!
- Нема. А шо?
- Чувак, ты идиот?… Ты куда ехал?
- В Крыыым, - растерянно пробормотал он».
Ось так. Що ж дивуватися, що вже понад десяток учасників АТО, які здуру поїхали «заробляти» до Росії чи до окупованого Криму, наразі скручені ФСБ і сидять у в’язницях. Можливо, їх і більше, бо не про всіх відомо. Телепня, з яким розмовляв Дмитрович, росіяни майже добу протримали у себе, ретельно допитали – де служив, що за частина, де воював, – зняли фото й відео та викинули назад – чи то нецікавий матеріал, чи то набрали на нього достатньо компромату, щоби прийти додому і сказати: «Роби, що тобі накажуть, інакше передамо куди треба твої покази – там достатньо для ув’язнення за зраду»…
Сумно, звичайно, спостерігати за такою поведінкою деяких АТОшників, яка багато в чому корелює з описаними вище хамством брейкерів і байдужістю поліції, проте… «Любовь к своей стране. Честь. Чувство собственного достоинства. Это всё такое, знаете ли… воздушно-призрачное. Нам ли в чем-то упрекать политиков?» - сумно констатує Дмитрович. Та чи має він рацію? Чи спало б на думку колишнім АТОшникам виїздити на заробіток до країни-агресора, якби перед їхніми очами через лінію фронту на Донбасі цілком офіційно не здійснювалася би торгівля з окупантами та терористами і якби не залишалися у власності вітчизняних олігархів деякі виробництва у Криму та РФ? «Уранці воюємо, ввечері торгуємо», - ця сумна приказка, ак бачимо, характеризує поведінку не тільки «верхів», а й частини «низів».
Що ж, для автократичних соціумів притаманна «Веберівська піраміда», коли кожне нове явище, прогресивне чи реакційне, зароджується «нагорі», а потім «стікає» додолу, у суспільні «низи». На щастя, в Україні, на відміну від Росії, ніколи не домінували власні автократичні традиції – вони приходили ззовні; натомість навіть такому автократу, як Богдан Хмельницький, можна було заперечити – полковник Іван Богун відмовився підтримати Переяславську угоду 1654 року, а міщани Чорнобиля не просто вигнали московських послів, які вимагали присягнути своєму цареві (бо ж Магдебурзьке право!), а ще й побили їх батогами. Щоправда, іноді зайвина демократії виливалася в щиросерду українську анархію, та це вже інша тема; тут же варто зауважити, що саме «маленькі українці» не раз витягали країну з ямищ, куди її заганяли за останні десятиліття ті, хто вважає себе «господарями долі».
Але годі про це. Реальністю є День Незалежності – 26-та річниця відновлення суверенної, непідлеглої Української держави. Реальністю є і ті тривожні тенденції, про які сповіщають соціальні мережі та які в них обговорюються.
Що ж, ідеться про виклики, гідні відповіді на які ніхто, крім нас, не дасть.
