Перекладіть їм мову Майдану
Народ вийшов на вулиці, й партії мимоволі попленталися за ним. Не всіх помітно в натовпі, але можна пізнати за ходою. Віртуальний «Український вибір» Віктора Медведчука, що попереджав країну піктограмами одностатевих шлюбів, втілився в ролеві ігри. Хода двох десятків бомжів із символікою сексуальних меншин і прапорцями помаранчевої революції продемонструвала багатотисячному Євромайдану уявлення організаторів цієї акції про ЄС.
Партія регіонів швиденько організувала «тітоньок», поставивши їх, мов бойових слонів, перед міліційними когортами, й привезла автобусами традиційний електорат у пригніченому стані. «Свобода» розправила радикальні й помірні крила, змахуючи ними по черзі над байдужими до націоналізму масами. Компартія, як завжди, пішла в глибоке підпілля. Звідти Петро Симоненко, як директор будинку культури Огурцов, оголосив про свою непричетність до влади, опозиції й усього, що відбувається, ніби ми й самі не знали про його ставлення до України. Найгірше припало Арсенію Яценюку, вимушеному терпіти поряд із собою Олександра Турчинова, котрий прилетів на запах повстання. Обидва гарячково шукали місце в історії нового Майдану. Віталій Кличко, якого західна преса вперто називає виключно чемпіоном світу, затуляв спортивною статурою свій же політичний бренд.
Словом, українські парламентські сили, як і вся країна, поводилися неспокійно й тривожно. Не очікували величезної кількості людей на київському Майдані й прояву організаційних талантів у невідомих громадських діячів студентського віку. Тим паче їх не очікувала влада, у якої спочатку відібрало мову, а потім вона виконала за старими партитурами знайомі пісні про проплачені акції, обдурену молодь і рішучі заходи для припинення підступів. Виявилося, що Майдан у нас не один, а цілих три. Той, що вирує емоціями, але неагресивний, керований інтелектуалами й сучасними різночинцями. Другий — партійно-політичний, з відлагодженими діями професійних активістів і знайомими спічами. А третій — провладний, з шеренгами «залізоголових» беркутівців, зграями безголових «тітоньок» і автобусами симпатиків. Тріо центрального майдану, всупереч правилам, не повторили провінційні, масштаб яких визначився рівнем національної самосвідомості громадян на місцях. Тисячі людей в містах Заходу, сотні Центру й десятки у південно-східних околицях. Не обговорюватимемо географічну й ментальну віддаленість від Європи міст України. Вона існує, але життя показує, не назавжди.
Головна інтрига Євромайдану проявилася в здібності людей до самоорганізації й не керованих з партійних штабів протестів. Вони злякали владу, спантеличили опозицію й приємно здивували народ. Донині всі представляли політику справою багатіїв, які знають, де взяти гроші на друкування власних портретів і ангажементи в телевізійних ток-шоу. І не лише прості люди бачили в особах лідерів партій і гаманцях олігархів єдину силу, здатну змінити країну. Усі ми звикли до змін, що спускаються зверху, по волі начальства або опальних панів, що вирішили стати на їхнє місце. А тут усе змінилося. Кола друзів із соціальних мереж утворили стійкі ланцюги однодумців. Інтелектуали обурилися примітивізмом політичних дискусій. Студенти обурилися колабораціонізмом профільного міністерства. Журналісти відчули зашморг, що затягується на свободі слова. Загальну атмосферу протесту розігрівало мовчазне метання влади з одного боку в інший, залаштункові торги й суперечливі чутки. Ось і вийшли на Майдан під гаслами «За Європу!», а насправді — проти примари диктатури, що замаячила. Проти маргінальної влади, безчинств міліціонерів, підкупних судів, культурних диверсій, мовних провокацій, брехні й обману. Не «економічні вимоги» стали стартовою кнопкою нового Майдану, а бажання жити за іншими правилами, ніж у «тайговому союзі», що загубився на задвірках цивілізації проектом позаминулого століття.
Але влада не зрозуміла суті конфлікту. Вона заговорила про 20 мільярдів євро, яких бракує для повного щастя, про ціни на газ і тверду волю наповнити розтринькану скарбницю за рахунок інтеграційних маневрів. Умисне чи мимоволі, через звичку ігнорувати час і розмовляти з людьми тоном фабрикантів часів Столипіна, правляча верхівка слухала голоси Майдану лише через мікрофони філерів та стягувала в місто жандармів з периферії. Опозиційні партії теж відреагували показово. «УДАР» звернувся до міліції із закликом не застосовувати силу, ОО «Батьківщина» до Кокса й Квасьнєвського — не припиняти діалогу з Україною, ВО «Свобода» констатувала, що нація не стала навколішки. Усі разом відбули до Вільнюса, надавши можливість країні й мітингувальникам самим відповісти на запитання, чим закінчиться мирний протест громадян. Дійсно, чим?
Поки гасла майданів сковує сильний мороз, за лаштунками політичної сцени стовпилися готові до виходу провокатори й радикали. Поруч помірні, що зібралися пішки піти до Качанівської колонії й нарешті заповнити порожнє місце лідера заручницею Януковича. А у встановлених наметах повитуха майданів уже гойдає на руках тільки-но народжених вождів революції. Настав романтичний і небезпечний час передріздвяних ворожінь.
Якби ми жили за моральними законами, що змушують уряди йти у відставку через те, що впав дах торгівельного центру, то український Майдан 2013-го вирішився б легко й просто. Перезавантаження влади оздоровило б життя. Але ми — однією ногою в Митному союзі, і в цьому вся річ. Поки у нас реальність підмінена віддрукованими на принтері аркушиками діаграм, які державна й гранично лояльна служба статистики надсилає лідерові країни для поліпшення його самопочуття. Аркушики влаштовують журналістів офіційно вільних ЗМІ, які підшивають їх «до нових зустрічей», і опозиційних лідерів, які не мають до будь-яких цифр жодного стосунку. Усі вважають: люди, які вийшли на вулиці, живуть непогано в матеріальному вимірі. Решта — витребеньки натовпу, що вийшов на вулиці не відомо за чиїм наказом, заради романтичної маячні: ідеалів, надій і сподівань. І поки ми не перекладемо істеблішменту мову майдану, він не зрозуміє, що відбувається в країні.
