Перемога Мединського й поразка історії
Історія зі спробою позбавити ступеня доктора історичних наук міністра культури Росії Володимира Мединського начебто завершилася для останнього благополучно. Найдраматичніша мить у цій історії була тоді, коли експертна рада ВАК рекомендувала Президії ВАК РФ позбавити Володимира Ростиславовича наукового ступеня, оскільки його докторська дисертація «Проблеми об’єктивності у висвітленні російської історії другої половини XV-XVII століть» не є науковою роботою і не містить того оригінального вкладу в науку, який вимагається від докторської дисертації.
Що дисертація Мединського є ненауковою, тим неупередженим історикам, хто зміг із нею познайомитися, стало зрозуміло від самого початку. Досить сказати, що, на думку міністра, в тих випадках, коли іноземці пишуть про Росію і росіян добре, то вони дійсно є об’єктивними й неупередженими. А ось якщо вони критично відгукуються про країну та народ, то, ясна річ, займаються фальсифікацією за завданням тих західних політичних кіл, які ще в далекі часи всіляко прагнули послабити молоду Російську державу, що швидко посилювалася. А єдиний критерій наукової істини в історичній науці, на думку міністра, — це національні інтереси Росії. І Володимир Ростиславович із пафосом заявляє: «Перше питання, на який має чесно відповісти історична наука, — наскільки та чи інша подія або приватне діяння відповідає інтересам країни й народу. Зважування на вагах національних інтересів Росії створює абсолютний стандарт істинності й достовірності історичної праці». А ось ще один шедевр, гідний пера доктора історичних наук: «Як відомо, у православних віруючих усі церковні книжки було написано російською мовою, тому зрозуміти їх зміст було легко. Інша ситуація була у католиків і протестантів. У них Святе Письмо було написано латиною, яку пересічні віруючі не знали».
Поза сумнівом, Володимир Ростиславович, політтехнолог за основним фахом, настільки цнотливий у темі своєї докторської дисертації, що не знає відмінності між російською та церковнослов’янською мовами й не знає, що протестанти мали звичай перекладати «Біблію» своїми національними мовами. Не кажучи вже про те, що тексти творів іноземців про Росію Мединський аналізує і цитує не за оригіналами, написаними латиною, німецькою, англійською й іншими іноземними мовами, а за російськими перекладами, причому далеко не завжди найкращими. Учасники спільноти «Диссернет» звернули увагу на кричущі безглуздості, що містяться у дисертації Мединського, й звернулися до ВАК РФ із вимогою позбавити його наукового ступеня.
А тут ще у процесі розбору дисертаційної справи міністра культури з’ясувалося, що є три варіанти автореферату дисертації з трьома різними складами опонентів, причому розсилалися ті варіанти автореферату, де склад офіційних опонентів не відповідав тому, який фактично був присутній на захисті. Вже одного цього факту досить, щоб визнати захист дисертації таким, що не відбувся. І Експертна рада ВАК у вряди-годи проявив принциповість і переважною більшістю голосів проголосував за позбавлення Мединського наукового ступеня. Однак торжество справедливості тривало лише кілька днів. Президія ВАК РФ не ризикнула підтримати власну експертну раду й теж переважною більшістю голосів (14 проти 6) рекомендувала міністерству освіти та науки не позбавляти Мединського наукового ступеня. І можна не сумніватися, що вона не позбавить. Міністр освіти та науки Ольга Васильєва, теж, до речі, доктор історичних наук, дізнавшись про рішення Президії ВАК, не приховувала своєї радості: «Я дуже задоволена, що все закінчилося».
Думаю, рішення Президії ВАК пояснюється не тільки тим, що в сьогоднішній Росії боязко позбавляти наукового ступеня чинного міністра, нехай навіть не силового, а всього лише культури. Як вважає один з авторів заяви у ВАК з приводу дисертації Мединського, Сергій Пархоменко, нагорі вирішили: «Не можна створювати ситуацію, в якій цілого міністра з’їло співтовариство, навіть якщо це наукове співтовариство, навіть якщо це співтовариство істориків». Ще більше значення, на мій погляд, мало побоювання створити прецедент позбавлення наукового ступеня за фальсифікації, що містяться у дисертації, «в інтересах Росії». Якби Мединський все-таки позбувся ступеня, то під загрозою опинилося б багато інших істориків, кандидатів та докторів наук, які натхненно фальсифікують російську історію, від давнини до наших днів, зокрема у власних дисертаціях.
Особливо якщо це має стосунок до порівняно нещодавньої історії, історії XX століття, і робиться явно на догоду сучасній політичній пропаганді. Якщо з тими самим науковими критеріями, з якими експертна рада підійшла до дисертації Мединського, підійти до всіх інших дисертацій, захищених у Росії за останнє десятиліття, процес позбавлення дисертантів наукових ступенів міг би набути обвального характеру. Як визнає Микола Сванідзе, у Росії сьогодні історичну науку «використовують як підстилку для кон’юнктурних політичних та ідеологічних цілей». Дуже прикро, але в російському суспільстві істориків давно вже став нормою виборчий підбір фактів, покликаний підкріпити ту чи іншу теорію або інтерпретацію, й ігнорування тих фактів, які обраній інтерпретації
суперечать, особливо якщо справа стосується російської або радянської історіі.
Чи може російська історична наука відродитися? Можливо, й може, але процес цей буде довгим і важким. Треба зважати на те, що аудиторія, яка сприймає історичні знання, особливо учні та студенти, отруєна багатьма роками імперсько-шовіністичної пропаганди, й історичну критику просто не сприймає. У такій атмосфері небагатьом історикам, які намагаються чесно шукати історичну істину, працювати надзвичайно важко. Навіть після зміни нинішнього політичного режиму в Росії на більш ліберальний, ситуація у сфері історичної науки швидко не зміниться. Прискорити зміни на краще може лише підтримка з боку держави дійсно об’єктивних історичних досліджень, але такого явно не буде за життя Путіна.
Вся історія з дисертацією Мединського, зрозуміло, найнегативнішим чином позначилася на репутації міністра, на репутації ВАКу РФ, на репутації всієї російської історичної науки. Тільки у Володимира Ростиславовича й до цього скандалу репутація особливо високою не була — не нижчою за плінтус, але дуже близько до нього. У Вищій атестаційній комісії — теж. Ну, а з приводу російської історичної науки — чи багато з’явилося по-справжньому проривних історичних робіт після 1991 року, особливо таких, що вийшли з-під пера науковців, котрі сформувалися вже у пострадянський час?
Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
