Після нокдауну, або Як ми мало не проспали країну
Нижченаведений текст є записом із мого Живого Журналу з невеличкими змінами.
1 У ніч з 29 на 30 листопада я спав добре — після дискотеки і кількох годин на ногах на Майдані. Про те, що цієї ночі скоїли тварини в сірому, я дізнався на початку 10-ї.
Перше відчуття — суміш жаху та люті. Друге — провина: я все проспав, я мав там бути і, може, відвести удар від когось.
Помчав на Михайлівську площу — кілька друзів написали, що там у монастирі переховуються кілька десятків людей.
«Беркуту» не було видно. Народ стояв на площі та всередині монастиря розрізненими натовпами, всередині однієї групи Олександра Кужель гаряче пояснювала слухачам якісь прописні істини та правила поведінки на території монастиря. Загальний настрій — розгубленість. Як сказав прекрасний художник Матвій Вайсберг, якого я зустрів пізніше, зранку у нього був стан гроггі — як у боксера, що отримав нокдаун. Так само і в мене, і, думаю, в багатьох.
Десь ближче до одинадцятої на площу перед входом у монастир в оточенні однодумців вийшов із мегафоном студентський активіст Олексій з Одеси. Розказав, як їх били. А потім почав скандувати, а народ підхопив:
— Україно, вставай! Київ, виходь!
І з кожною людиною, котра приєднувалася до нас, мій настрій поліпшувався і поліпшувався.
Ми посунули до пам’ятника княгині Ользі. Розважальники туристів, сховавши своїх замучених голубів, похапцем забралися. В ту мить (десь об 11.40), коли Олексій з мегафоном забрався на сходи перед пам’ятником, стало зрозуміло: в Києві з’явився новий Майдан.
На мобільний прийшло останнє попередження від провайдера, що треба сплатити за Інтернет. Без чого, а без Мережі в ці дні неможливо. Я поїхав додому близько 12-ї, заодно зазирнув на майдан Незалежності. Площа була оточена по периметру солдатами внутрішніх військ, на тротуарах стояли групи людей, роботяги монтували каркас «йолки». Приємно вразили машини — кожний другий автомобіль сигналив, коли проїздив повз.
Повернувся близько 14.00. Людей довкола Майдану побільшало. Невідомо звідки з’явився мікрофон із потужними колонками, з невеличкої сцени якийсь російськомовний найманець базікав про те, що «Майдан может быть только на Майдане». Довкола крутилася група підтримки з агресивних гопників. Цю контору я впізнав — це були ті ж самі провокатори, котрих погнали з Майдану три дні тому.
Коли піднявся на Михайлівську, то вже все було організовано: харчування, збір одягу, машина зі звукопідсиленням. А головне — площа забита народом! Тисяч 30, не менше! Від мого розпачу не лишилося і сліду. Я ходив серед них і думав, щось ось так робиться історія — імпровізовано, без будь-яких планів, вказівок і прогнозів.
2 Виявилося, що тимчасова казарма сірих знаходиться в Українському домі. Періодично туди підходили люди і кричали їм все, що вони думають про «Беркут». Судячи з усього, частина цих опричників — дійсно з півдня, бо поряд стояла автівка з кримськими номерами.
По Михайлівській ходили жінки з тацями, пропонували всім бутерброди. Я сфотографував один — фантастична комбінація хліба, сиру, ковбаси і банана. Замість таці у цих жіночок був шматок картону, особливо зворушливий з огляду на обставини.
Вайсберг переказав, що вночі його приятеля, котрий вже після розгону шукав «швидку», наздогнала тварина і вдарила з криком «В Европу захотел? Получи!», а також, що вже є відео з камер спостереження, де «Беркут» виловлює і гамселить поодиноких перехожих по провулках. На моє здивування щодо того, що напад на згасаючий мітинг був абсолютно дурним кроком, Матвій зауважив:
— Розумієш, в нього ж психологія пахана. Він хотів помститися. Він цю помсту плекав ще з 2004-го.
Так, жест залякування. З діаметрально протилежним ефектом.
Народ витягнувся обабіч пішохідного переходу, свистить, кричить. У відповідь ВСІ машини сигналять. Особливо запам’ятався довжелезний, метрів 10, білий лімузин, з люка якого висунулися двоє чоловіків з прапорами.
Близько 18.00 я взяв пачку листівок, поїхав у метро роздавати. Вилазка дещо знизила ентузіазм — багато людей або не знали нічого про події, або їм було байдуже. Вилікуватися від занепаду духу допомогло повернення на Михайлівську. Людей побільшало, з’явилося багато дуже креативних плакатів, найкращі з яких зроблені молодими лівими — наприклад, з написом російською «Они оху...» — і далі намальовані ялини. Давно вже помічено: що більше людей роздратуєш, то краще вони проявляють свої творчі здібності))
Зайшли з друзями погрітися у затишну книгокав’ярню «Хармс» на Михайлівській. Колись там була штаб-квартира одного з найбільш дивних українських політрухів «Фемен», а тепер гарна недорога кава, багато розумних книжок і кіт Еліот, який спав на книжковій полиці і на мої спроби подружитися навіть вухом не повів.
Близько 21.00 я зрозумів, що вже просто падаю з ніг, і поїхав додому, але затримався на Майдані, бо став свідком того, як на розі Інститутської і Хрещатика утворилася величезна колона автомобілістів, що не просто сигналили на знак протесту, а спеціально їздили містом заради цього. Це була велика музика.
3 Ну і кілька моїх висновків:
1) Янукович зробив те, що ніхто до нього не робив — розігнавши Майдан, пройшов точку неповернення у відносинах з суспільством. Якщо раніше він багатьом був просто нецікавий, то тепер його ненавидять прицільно. Кучма зловтішно хихотить у рукав)))
2) Якщо це йому зараз подарувати, то він остаточно сяде нам на шию. Розганятиме демонстрації серед білого дня, ув’язнюватиме людей десятками, позакриває всі незалежні ЗМІ і 2015-го вже нормальних виборів не буде, а буде Білорусь.
3) Найближчі три дні вирішують все. Якщо вийде багато людей — 2015-го чекати не доведеться. Тому я сьогодні йду до пам’ятника Шевченку. І завтра піду, куди треба. І післязавтра.
Ми пропустили підлий, жорстокий удар. Але матч ще триває.
P. S. Повернувся додому з десятком листівок. Поклеїв у себе в під’їзді. Потім вирішив пройтися і поклеїти на дверях інших під’їздів — їх у моєму дворі з десяток.
І виявив, що все, що треба, там уже поклеєно.
Ну а решту ви вже знаєте.
30 листопада 2013 р.
