«Поклик звіра»
Донбас врятують лише світові процеси, які мають знести хвору диктаторську машину агресора
Виявляється саме «зов сердца» покликав російських бойовиків на Донбас. Про це ми дізналися з промови Путіна. Не знаю, як щодо сердець, але збагнути розумом логіку інтервента вкрай складно. Мабуть, це залишиться однією із таємничих інтриг історії відносин між українським і російським народами — навіщо Росія полізла в Україну. Ми можемо грунтовно розбирати причини агресії Путіна, але все одно для нас то буде до кінця незбагненно — заради чого Москва вирішила перетворити позаблокову країну, яка, в принципі, займала дружню до Росії позицію, якщо не в ворога, то принаймні в супротивника, антипода. Що це за дивна, незбагненна «многоходовка»? Спроба унебезпечити себе від Майдану? Відволікання від проблем в країні за рахунок створення зовнішнього ворога? Так чи інакше «цей дощ надовго». Цю скирту гною тепер розгрібати багатьом поколінням, адже роз’їхатись нам не доведеться. І, на жаль, вже ясно, що комусь із нас двох спати спокійно доведеться лише тоді, коли або один із нас перетвориться на сторінку історії, або другий із кісного диктаторського «совка» переродиться в щось людиноподібне.
Україна для Росії залишиться джерелом небезпеки, звісно, не як потенційний агресор, а передусім як приклад демократичних зрушень. Ми справді різні й виросли зі «совкових» штанців. Росія ж для України тепер назавжди залишиться інтервентом, який на практиці доказав, що, по-перше, не збирається бачити в нашій країні повноцінну державу; по-друге, готова вбивати наших громадян, нищити й окуповувати наші міста. Це не «зов сердца», це — поклик звіриної суті. В цьому плані корисним буде вивчення історії Московського царства і долі царів-деспотів. Самотність, ізоляція, хибні кроки, які відбувались один за одним, наче в певний момент доля відверталася від диктаторів. Звісно, річ не в долі, ні в кометах, які начебто віщують прихід і загибель цісарів. Річ у тім, що, висловлюючись словами одного письменника: «Те, що затверділо, те не переможе». Путінський режим втратив спроможність адаптації до реалій. В цьому плані два інші авторитарні керманичі — Лукашенко і Назарбаєв — своїми візитами до Києва, так би мовити, демонструють розуміння — щось треба терміново змінювати. Адже з усього видно, що в такому історичному векторі трон захитається не лише під Путіним, а й під ними. Більше того, не тільки балтійцям, а й білорусам, і казахам, мабуть, зрозуміло, що агресія Путіна все більше залежить не стільки від адекватної оцінки ситуації, скільки від того, з лівої чи правої ноги він встане зранку. І це не недооцінка розумових здібностей Путіна, ФСБ, ГРУ та взагалі російської верхівки. Це просто знання історії Московії. Закінчується вона неминуче бомбами декабристів, жовтневими революціями та путчами.
Існує ще одна суперечлива версія того, чому одразу два лідери, які послідовно займали проросійську позицію, не тільки не відреклися від Києва, але ще й в унісон вирішили погостювати в нас. Цар Московії усвідомив, що процес зайшов занадто далеко, але відступити — означає капітулювати. Можливо, Лукашенко та Назарбаєв стали такими собі послами самого Путіна, а перед нами розігрується спектакль. Вугільні угоди Казахстану та України, готовність відновити в повному обсязі співробітництво у військовій і космічних сферах, трансляція українських телеканалів у Білорусі тощо є свого роду «відкупними» для нормалізації ситуації. Усім ясно, що Путін віддавати Крим не буде. Взяти його назад ми поки що так само не маємо можливості. Війна на сході перетворилася в тліючий перманентний конфлікт російських інтервентів, місцевих і навезених бандитів та української армії, яка просто навколо стримує цей гнійник. Що далі? Далі — санкції, економічний колапс, невдоволення мас, революційні процеси... ну, а згодом згадані бомби, революції та путчі. Трьом диктаторам сучасності то не до чого. Пожежа може перекинутись і на їхні подвір’я. Отже, треба якось «красиво» обіграти відступ зі збереженими обличчями і повільним прикручуванням конфорки. Потрібна евристична формула нормалізації ситуації, яка вже давно вийшла за систему координат здорового глузду.
Так чи інакше, видно, що у світі дальньому і ближньому щось зрушилось. Човен хитається, навколо штормить. Рудиментарні диктатори із ще не зітлілого «совка» прагнуть зберегти владу і статки, розуміючи що при такому розкладі завтрашній день світитиме не для них. США методично дозволяє Путіну наробити помилок, тим самим поступово доводячи його до зрозумілого фіналу. Україна хворіє, але все одно демонструє здатність до виживання і навіть подає надії на майбутнє одужання в сім’ї європейських країн. І лише «ЛНР» та «ДНР» живуть наче на острові з химерами. Бандити подарували бюст Фелікса Дзержинського терористам, які називають себе «держбезпекою «ДНР». Фотографії цього бюста розлетілись Інтернетом із відповідними коментарями, адже виявилось, що то був зовсім не бюст «залізного Фелікса», а великого російського композитора Петра Чайковського. Такі анекдотичні «приколи» на тлі божевілля, що коїться на Донбасі, сприймаються з кривою посмішкою. Абсурд ситуації дійшов до певної межі, де існує вже якась інша логіка, яку нам не завжди вдається збагнути.
А ось ще один знімок реалій Донбасу. Громадський діяч Дмитро Снєгирьов у себе на сторінці в Facebook написав: «Так званого главу самопроголошеної «Донецької народної республіки» Олександра Захарченка взяли під домашній арешт. Зараз його утримує один із військових підрозділів «ДНР» за наказом кураторів із Москви». За словами Дмитра Снєгирьова, неприємна ситуація трапилась і з ватажком «ЛНР» Ігорем Плотницьким, який зазіхнув на паливний бізнес у регіоні людини, наближеної до «сім’ї» Януковича, а саме «Плотницькому інкримінують спробу взяти під контроль контрабанду палива з Росії, зокрема в Краснодоні, де розташована транзитна база контрабандних паливно-мастильних матеріалів». Плотницький начебто зрозумів свою помилку і за певний «штраф» був прощений. Такі ситуації не дивні, адже, по-перше, російські спецслужби будуть і далі позбавлятися від непотрібних свідків або намагатися тримати їх на короткому повідку. А, по-друге, зубожілий регіон, відданий на поталу бандитам, наразі корчиться від бактерій на зубах звіра, що впився в нього своїми щелепами. Це — територія між часом, епохами, світоглядами, баченням майбутнього. Донбас наразі — це чорна діра, де гине все життєдайне. Донбас буде помирати. Повільно, в муках, обікрадений і розстріляний. Його врятують лише світові процеси, які мають знести хвору диктаторську машину агресора. І ми — українці — маємо бути готові до того, щоб на хвилі цих процесів вичистити проказу зі своєї землі остаточно.
