Польська окупація: факти проти фікцій
Польський міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський вірний собі. У Львові він розвернувся на порозі музею «Тюрма на Лонцького» і пішов геть, бо, бачте, там, крім іншого, йдеться про часи польської окупації Західної України. А повернувшись до Варшави, Ващиковський зробив заяви про те, що в Українській державі історією займаються не так і не ті.
Але політики й політикани — то окрема стаття. Не лише вони формують громадську думку — до цього не меншою мірою залучені й інтелектуали, члени експертного середовища. Тож звернімо увагу на твердження Пьотра Косьцінського, експерта, який прокоментував «Дню» ситуацію, що склалася під час поїздки міністра до Львова, і не тільки її. Ось основні тези цього коментаря, що стосуються історії: «З польської точки зору, Галичина не була окупована Польщею. Не було української держави, яку ми могли окупувати. З української точки зору Львів, Східна Галичина, Волинь — це українські землі. На думку поляків, перед війною це була польська земля, а на думку українців — українська... У Львові більшість людей були поляками... Немає жодних юридичних підстав казати, що хтось був окупантом чи не був. Ми не можемо прийняти такого висловлювання, що Польща була окупантом Східної Галичини та Волині перед війною або що поляки були окупантами. Упродовж сотні років там були розселені і поляки, й українці. Наскільки я знаю, 1918 року в Києві 20% населення були поляками... Перед війною в Довбиші, недалеко від Житомира, був польський національний район і більшість людей біля Житомира були поляками».
А тепер — факти. Восени 1918 року, практично одночасно з Другою Річчю Посполитою, було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, яка після Злуки 22 січня 1919 року стала самоврядною частиною Української Народної Республіки. Польські війська понад півроку воювали проти ЗУНР та УНР, доки не взяли під контроль Галичину й Волинь. То що, не було цієї війни і не було Української держави? Польська була, а українська — ні? Тепер про те, чиїми землями були Східна Галичина й Волинь. За переписом 1900 року, проведеним владою Австро-Угорщини, українці становили у Східній Галичині 63,5% населення, поляки — 22,5%, юдеї — 13%. Українці мали більшість не лише в селах: із 90 повітових міст та містечок у 24 українці становили абсолютну більшість городян, у 42 — відносну. Натомість поляки становили абсолютну більшість у семи таких населених пунктах, а відносну — у 17. Невже такий розклад дає підстави стверджувати, що це була польська земля? З Волинню ще цікавіше. Перепис населення Російської імперії 1897 року засвідчив, що на тій частині Волині, яка потрапила до складу Речі Посполитої, поляків було не більше, ніж 10%. І це «польська земля»?
З Києвом, де начебто було 20% поляків, узагалі весело. Одноденний перепис 1874 року зафіксував, що серед городян було 8,18% римо-католиків і 6,41% людей, для яких польська мова була рідною. Перепис населення Російської імперії 1897 року навів такі цифри: киян із рідною польською мовою — 6,69%, римо-католиків — 7,76% (понад 90% етнічних поляків були римо-католиками). А київський перепис 1919 року показав, що поляків серед киян було 6,77%. Тож де ті 20%? Чи кожен, у кого хоч у сьомому коліні серед предків був поляк, і сам автоматично є поляком? Щось дуже знайоме, чи не так?
Тепер про Львів. За переписом 1900 року, українців там було 20%, поляків — 49,5%, євреїв — 26,5%, німців — 3%. І навіть за польським переписом 1931 року, у Львові було 50,4% римо-католиків, які офіційно ототожнювалися з етнічними поляками, хоч римо-католиками були здебільшого й етнічні австрійці, частково німці. Відтак навіть за панування Речі Посполитої та політики насильницької полонізації поляки не становили у Львові більшості.
Нарешті, в Житомирі, згідно з переписом 1897 року, поляки становили чверть населення, а в Житомирському повіті — близько 10% населення. За переписом 1926 року, ситуація принципово не змінилася. Натомість у місцях мешкання поляків у кількох десятках кілометрів на захід від Житомира справді було утворено Мархлевський польський національний район з населенням у 41 тис. людей, 70% з яких були поляками. Було його утворено через те, що Кремлю потрібні були польські кадри для майбутньої радянізації Польщі...
Отож не випадково 8 грудня 1919 року Верховна рада Антанти ухвалила «Декларацію з приводу тимчасового східного кордону Польщі», згідно з якою лінія кордону мала проходити від Німану і до середньої частини річки Буг (тобто від Гродно через Брест), а далі по Бугу. Щодо Галичини, на той час уже зайнятої польськими військами, Антанта, не визнавши офіційно польських анексій на сході, пропонувала два варіанти: або («лінія А») кордон проходить західніше Львова, а саме — по Сяну; або («лінія Б») дещо східніше Львова — і до Карпат. Улітку 1920 року британський міністр закордонних справ лорд Керзон від імені Антанти остаточно визнав варіант з «лінією А» східною межею Польської держави («лінія Керзона»). Тобто власне польськими землями Східну Галичину та Волинь Антанта не визнала.
Гадаю, читачі «Дня» самі зроблять належні висновки про методи роботи таких експертів і про те, яку громадську думку вони формують у нинішній Речі Посполитій.
І ще — факти від історика Ярослава Грицака: «Згідно з договором про національні меншини, який 28 червня уклали між собою США, Великобританія, Франція, Італія, Японія та Польща [Сен-Жерменський мирний договір 1919 року, складова Версальської системи. — С. Г.], польський уряд перейняв односторонні зобов’язання забезпечити своїм національним меншинам усю повноту громадянських і політичних прав. За Ризьким миром, Польська держава мала забезпечити росіян, українців та білорусів, які підпадали під її владу, умовами для розвитку їхніх національних мов, шкіл і культури. Польські конституції 1921 і 1935 рр. підтверджували правовий статус національних меншин згідно з нормами міжнародного права. Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствам. Територія Східної Галичини офіційно перейшла під юрисдикцію Польщі за рішенням Ради послів Франції, Італії, Японії та Великобританії від 14 березня 1923 р. за умови, що цим українським етнічним землям буде надано статус автономії. Але, попри задекларовані добрі наміри, жодного із цих зобов’язань не було дотримано».
То як зветься встановлений на території, де поляки становили абсолютну меншість, режим, який ґрунтується на порушенні всіх міжнародних угод щодо прав більшості населення цих територій і на нехтуванні умовами передачі їх під оруду Речі Посполитої, як не окупацією?
