Популіст і терористи. Як це не працює
Цієї середи, під час відзначення 18-ї річниці терактів 11 вересня президент США Дональд Трамп заявив, що «переговори з Талібаном є мертвими» і пообіцяв «завдати удару по талібах сильніше, ніж будь-коли раніше». Це сталося на тлі ескалації насильства в Афганістані і загибелі внаслідок терористичної атаки Талібану чергових афганських військових та одного американського вояка.
Домовленість з талібами здавалася неминучою, так само як для всіх, хто хоч трохи уявляв розклад сил в регіоні, виглядали вирішеними доля Афганістану, майбутній стан регіональної безпеки та авторитет американців як союзників після виходу військ західної коаліції. Але тога миротворця та позиція «того, хто виправляє помилки попередників», виглядали набагато привабливішими за питання стратегічної безпеки.
Втім, з іншого боку, навряд чи бажання політика закінчити війну – яка майже нескінченно затяглася, давно змінила цілі і пріоритети, пішла з перших шпальт національних медіа, кілька разів опинялася в епіцентрі корупційних скандалів – закінчити навіть за будь-яку ціну, можна було б беззаперечно поставити в провину, якщо б не кілька важливих нюансів.
Справжньою бомбою стала новина про те, що Трамп запланував зустріч з лідерами Талібану та афганського уряду на найвищому рівні в Кемп-Девіді, яка мала відбутися напередодні 11 вересня. Американське суспільство сприйняло це як гучний ляпас суспільній гідності і пам’яті загиблих від рук терористів.
Американські лідери зустрічалися в Кемп-Девіді з багатьма іноземними лідерами, в тому числі і з політичними противниками, такими як Микита Хрущов, Леонід Брежнєв, Ясір Арафат, Анвар Саддат, але жодного разу не було переговорів з лідерами терористичних груп, які вели пряму збройну боротьбу проти США, під час якої скоєно тисячі терористичних атак, внаслідок чого було вбито тисячі цивільних та військових американців.
Звісно, можна було б провести паралелі з Паризькими угодами 1973, які поклали кінець Другій Індокитайській (В’єтнамській) війні, можливо, Трамп намагався таким чином змагатися з Картером і Клінтоном, які за свої миротворчі зусилля, виявлені під час зустрічей в Кемп-Девіді з Саддатом і Арафатом, отримали Нобелівські премії миру, але навіть за таких, некоректних порівнянь та вільних припущень, доведеться визнати, що місце і час зустрічі з лідерами Талібану було обрано катастрофічно невдало.
На хвилі суспільного невдоволення Трамп оголосив про скасування зустрічі, і зрештою про відкладення домовленостей з талібами. «Якщо з якихось причин вони захочуть повернутися до нашої країни, ми поїдемо туди, де вони є, і застосуємо силу, яку США ніколи раніше не застосовували - і я навіть не кажу про ядерну енергію. Вони побачать щось таке, чого раніше ніколи не було з ними», - сказав він, коментуючи скасування зустрічі.
Таким чином, угода, підготовка якої тривала більше року, відкладена на невизначений термін. Втім, зважаючи на специфічний характер рішень Трампа в зовнішній політиці, до цього питання можуть повернутися в будь-якій момент.
Справа в тому, що Трамп геть не цурається популістичного інструментарію в своїй політиці, а з наближенням виборів застосовує його все інтенсивніше. А політика будь-якого популіста завжди концентрована навколо простого конфліктного наративу: «внутрішні вороги, які заради власних групових політичних і фінансових інтересів нехтують глибинними інтересами справжнього народу, призвели до занепаду, зубожіння, війни, і лише я особисто маю панацею від усіх проблем – прості і ефективні рішення, які врятують та захистять націю, забезпечать процвітання країни та покарання жадібних ворогів».
Тому популіст ніколи не буде розбиратися у складному контексті стратегічної безпеки, він завжди буде боротися зі «зловісними попередниками», «виправляти фатальні помилки минулої влади» та намагатися застосувати найпростіші рішення. Через відсутність системного бачення, ці рішення, зазвичай, будуть безсистемні і хаотичні - від «завдати нищівного удару» до прямо навпаки - «поглянути один одному в очі», «домовитися десь посередині», «просто прєкратить стрілять», бо популістична політика побудована не на цінностях чи інтересах, а на конфліктному наративі - на експлуатації перманентного штучного конфлікту з «попередниками» та на маніпулятивному просуванні однієї і тієї самої тези про прямі збитки і втрати, що їх завдає «непотрібна і несправедлива» війна («перемогу на хліб не намажеш»).
Проблема такого підходу в тому, що в сучасному відкритому, взаємопов’язаному середовищі, у світі, що перебуває в стані соціальних трансформацій, все це – не працює. Не можна просто припинити стріляти, вмити руки і почати домовлятися з терористами – війна від цього не закінчиться, терористи не перетворяться на партнерів, а загроза не зникне.
Хаотична стратегічна політика Трампа дала очікувані плоди: під час тривалих закритих переговорів з талібами демократично обраний уряд Афганістану був фактично делегітимізований, а міжнародний авторитет Талібану навпаки, стрімко підвищився, протягом переговорів талібами було поступово відкинуто всі попередні умови США, як то припинення вогню, неповне виведення західних військ, прямі переговори з демократично обраним урядом тощо. І зрештою таліби фактично продиктували США ультиматум, під яким Трамп був готовий підписатися.
Реакція талібів, які до цього були виключно стриманими у своїх згадках про Трампа, на скасування угоди була швидкою і різкою: «В нас було два шляхи закінчити війну – джихад і переговори. Якщо Трамп хоче припинити переговори, ми підемо першим шляхом, і американці дуже скоро пошкодують про своє рішення», - йдеться у заяві прес-служби Ісламського Емірату Афганістан.
Таліби роздратовані цілком прогнозовано– вони вважали, що перемога у них в кишені. Але тепер на неї доведеться ще чекати, і зважаючи на потужну опозицію у військових і політичних колах США ідеям зрадити своїх союзників в регіоні, відмовитися від своїх стратегічних інтересів та знехтувати стратегічною безпекою, - чекати доведеться можливо довго.
А в афганського уряду і народу Афганістану, якій у своїй переважній більшості не підтримує талібів, можливо, з’явився час для миру і надії – для розбудови країни і накопичення сил. Хоча всі розуміють, наскільки це важка задача в умовах війни, яка триває вже сорок років...
