Потрібна ротація!
Дострокові парламентські вибори в Україні обов’язково відбудуться
Дискусії стосовно доцільності чи недоцільності проведення дострокових парламентських виборів в Україні ввійшли у нову фазу. З одного боку, президент Петро Порошенко в інавгураційній промові недвозначно зазначив: «Важливою частиною суспільного запиту на повне перезавантаження влади є дострокові вибори парламенту. Давайте будемо відвертими. Чинний склад цього шановного зібрання не відповідає настроям суспільства… А жити по-новому означає не нехтувати волею народу». З іншого боку, напередодні інавгурації були здійснені спроби публічного шантажу новообраного глави держави, демонстрації зневаги до громадянського суспільства і цькування незалежних експертів. Здавалось би, після Майдану таке неможливе. Але…
Найпоказовішим у цьому плані, мабуть, став виступ 3 червня голови міжфракційного депутатського об’єднання «Антикризова група» Ігоря Рибакова (цитую за повідомленням УНН): «Різноманітні політики та політтехнологи, які сьогодні старанно трудяться в численних політичних штабах, виконують "домашнє завдання" своїх господарів, регулярно вкидаючи в українське суспільство тези про необхідність переобрання Верховної Ради. Відверто кажучи, цинізм подібних «посилів» зашкалює. Адже всі ці, з дозволу сказати, експерти (на відміну від українського суспільства, дезорієнтованого і морально втомленого від перманентної війни) прекрасно розуміють, що будь-які розмови про якнайшвидше переобрання парламенту – це блеф. Перевибори Ради сьогодні провести неможливо. По-перше, у скарбниці на це немає грошей, по-друге, ЦВК на сьогоднішній день вже нелегітимна, по-третє, немає правових підстав для розпуску ВР».
Зверніть увагу на логіку розмислів нардепа Рибакова, добре відомого своїми операціями з депутатами-«тушками» у Раді минулого скликання. Суспільство для нього – пасивний об’єкт, «дезорієнтований і морально втомлений»; саме по собі воно нездатне чогось прагнути, ним крутять ляльководи та наймані базікала. Пан Рибаков, схоже, навіть не припускає, що так звані «пересічні» громадяни можуть мати власні політичні переконання, що вони можуть їх самостійно висловлювати й обстоювати, діючи не за гроші і без команд з боку ляльководів. І на адресу експертів нардеп висловлюється, м’яко кажучи, некоректно: правові підстави для розпуску Ради просто-таки, вживаючи термін Рибакова, зашкалюють; досить згадати, що саме ця ВР (точніше, її більшість) 16 січня 2014 року підняттям рук, без використання системи «Рада», без обговорення, і навіть без ознайомлення депутатів із текстами законодавчих актів ухвалила так званий «пакет законів про диктатуру», переписаний – з правками у бік посилення репресій – з російських законів, які закріпили автократію Путіна. Нагадаю оцінку цих законів – під оглядом свободи слова і свободи преси – Національною спілкою журналістів України, Незалежною медіа-профспілкою та Комісією з журналістської етики: «Прийняття диктаторських законів, котрі фактично запроваджують цензуру, а також цілеспрямовані прояви насильства по відношенню до журналістів із боку представників силових структур засвідчують, що в країні відбувається масштабний наступ з боку влади на журналістську професію». А за словами відправленого Януковичем невдовзі після ухвалення цих законів у відставку голови Національного інституту стратегічних досліджень Андрія Єрмолаєва, «прийняті закони ніякого відношення до права не мають», вони суперечать правам людини. Що ж це за парламент такий, де більшість ухвалює закони, які за словами зовсім не борця проти режиму Януковича Єрмолаєва, «ніякого відношення до права не мають»?
У контексті інавгураційної промови президента дуже своєрідно виглядає наступне твердження пана Рибакова: «Всі ці піклувальники «за права громадян», які несамовито кричать про необхідність термінового розпуску Ради… займаються самопіаром, безцеремонним популізмом і елементарним обманом виборців… Тому, слухаючи заклики про необхідність перезавантаження влади, так і хочеться сказати: "Хлопці, адже Майдан стояв саме для того, щоб всі рішення в нашій країні були законними"».
Так, усі рішення мають бути законними. Але що робити, коли більшість нинішніх законотворців систематично (і не лише 16 січня) порушувала правові норми? Коли ця більшість свідомо і послідовно будувала диктатуру? Можна було би чимало цікавого написати про роль самого пана Рибакова у ствердженні режиму Януковича, але це інша тема. Тут же відзначу, що насправді дострокові парламентські вибори потрібні не новому президенту чи ще комусь особисто – такі вибори потрібні і суспільству, і значній частині самого політикуму. Адже Верховна Рада була обрана 2012 року, з одного боку, за умов масованого підкупу виборців і тиску на них з боку тодішньої авторитарної влади, з іншого боку, за необхідності радикальних дій проти сваволі цієї влади та нехтування елементарними основами парламентаризму (скажімо, більшість законів тоді ухвалювалася без обговорення). Опозиція 2012 року вимушено (щоб подолати 5%-й бар’єр) концентрувалася у трьох політичних силах, всередині ідеологічно неоднорідних; навіть у наче монолітному ВО «Свобода» відчувається поділ на ультраправих радикалів і поміркованіших націонал-консерваторів. Сьогодні спектр сил, налаштованих на реформи, істотно відмінний від того, що існував 2012 року. Чи має право Партія регіонів робити вигляд, що когось там представляє, якщо її висуванець на президентських виборах просто-таки провалився?
Отож президент має рацію: сьогодні під будь-яким оглядом така Верховна Рада не відповідає потребам та запитам національного розвитку. Для реальних та глибинних, не декоративних реформ потрібен і відповідний парламент. Настрої у суспільстві сьогодні якраз на користь обрання такого парламенту, і тому ротація депутатського корпусу потрібна вже восени 2014 року, інакше в Україні буде відсутня ефективна влада, а це унеможливить перемогу над тероризмом та проведення реформ.
А от Ігор Рибаков, виступаючи вочевидь не тільки від себе, вважає, що перевиборів Ради бути не повинно у жодному разі: «…Я вважаю, що всі, хто мусирує тему переобрання парламенту, займаються дешевим популізмом, прекрасно розуміючи, що подальше протистояння в Україні може обернутися повномасштабної громадянської війною, розділом території та заморожуванням всіх видів раніше обіцяної фінансової допомоги».
Інакше кажучи: «Не чіпайте нас, а то ми знищимо Україну», чи не так?
Що ж стосується новообраного президента, то Ігор Рибаков, як на мене, цілив і в нього: «…Всі свої сили новообраний Президент Петро Порошенко повинен кинути на пошуки компромісу. Не загострювати конфлікт потрібно, а шукати шляхи до діалогу, шукати людей для такого діалогу – впливових і таких, що не дратують жодну зі сторін». Компроміс із ким мається на увазі? З командою Януковича? З депутатською опорою минулого режиму, яка наразі вже нікого не представляє, крім свого небажання йти назавжди з політики? З терористами і їхніми покровителями у Раді? Чи з російськими окупантами? Так «компроміс» із окупантами нормальною мовою зветься капітуляцією…
І ще один камінь – начебто в ініціаторів дострокових виборів, а насправді у главу Української держави: «1 червня закінчився термін повноважень 12 з 15 членів ЦВК (включаючи голову Комісії, його заступників та секретаря) . І без їх переобрання легітимність Комісії буде під великим питанням, а всі її рішення, в тому числі й ті, що стосуються виборів, дуже легко буде оскаржувати в судах». Справді, легітимність ЦВК втратила 1 червня, тоді як протокол з остаточними результатами президентських виборів підписаний нею 2 червня, тож натяк дуже прозорий – хоча, звісно, будь-який притомний правознавець скаже, що в даному конкретному разі саме цей склад ЦВК мусив підбити остаточні підсумки проведених ним виборів, бо жоден інший склад тут не компетентний.
Як на мене, демарш Ігоря Рибакова (нагадаю, лідера депутатського об’єднання) є дуже показовим. Отож і структурам громадянського суспільства, і налаштованим на оновлення країни партіям, і всім українським патріотам не можна заспокоюватися. Чим швидше буде перезавантажена влада (включно з Радою), тим швидше настане мир і розпочнуться реформи.
