Повернути своїх
Багато написано за останні кілька діб про обмін полоненими. Багато претензій, критики, екзальтації, але, на мою думку, це ще більше додало неясності до того що саме відбувається. Хоча б візьмемо сам термін – полонені, адже справедливо виникають сумніви використання його до колишніх «беркутівців». Неоднозначність офіційних та експертних заяв лише підвищує ступінь невизначеності.
Безумовно, Україна має визволяти своїх громадян з полону. Більш того, той же Ізраїль, який через десятки років після Холокосту, шукав і знаходив нацистських злочинців, виконував смертні вироки, за кожного свого солдата ладен віддавати набагато більше полонених ворогів. Взагалі, досвід Ізраїлю в цьому плані вкрай необхідний для України, як в професійному плані так і в плані принципових моментів, які не можна переступати. Як тепер у нас прийнято казати – «червоних ліній».
А ці лінії дійсно існують. І їх набагато більше ніж ті, які були озвучені протестувальниками ще тоді, коли президент Володимир Зеленський від’їжджав до Парижу на відомий саміт. В тому числі ці лінії навіть мають конкретне цифрове та датоване вираження – в кількостях жертв, в квадратних кілометрах окупованої території, в кілометрах лінії фронту (яку сором’язливо називають «лінією розмежування») та в датах. Тепер про дати…
Точніше дату. Давно відомо (не дивлячись на те, що про це багато хто забуває) про існування російської медалі «за повернення Криму». Саме там викарбувана ключова цифра – 20.02.2014 року. День піку кривавої бійні на Майдані. Тоді ще не був анексований Крим, а перед будівлями Облдержадміністрацій в Донецьку і Луганську товпились, вибачте, «бомжі», яких годувала місцева влада та встановлювала для них «під своїм носом» біотуалети. Тобто криваві події на Майдані, які сколихнули світ своєю жорстокістю (людей вбивали правоохоронці в географічному центрі Європи), були ланкою в ланцюгу російської агресії та окупації території України. Так би мовити прологом і детонатором.
І ось тепер ми можемо повернутись до сьогоднішнього обміну, де громадян України обмінювали на громадян України. Тоді як можна назвати «беркутівців» полоненими? Про який обмін може йти мова? Абсурд? Так здається лише на перший погляд, якщо не пригадати згадану дату та не зробити простий висновок – виявляється сторони конфлікту визнали, що «беркутівці» були тактичною частиною стратегічного плану по окупації України Росією. Навмисне не використовую слово «дестабілізації», адже нещодавні заяви вищих правоохоронців, на мою думку, дещо спотворили сенс цього терміну.
Очевидним є й те, що ніякого обміну «всіх на всіх» не відбулося і відбутись не може. Тоді виникає питання – для чого робити на високому офіційному рівні подібні заяви?
Важливо також зауважити, що і самих «беркутівців» не можна малювати однією чорною фарбою. Навіть сам термін «беркутівці» певною мірою став образливим, що докорінно невірно. Серед правоохоронців були ті хто виконував наказ, коли не можна в патовій ситуації встановити чи дійсно злочинним він є. Були й ті хто просто мерз на морозі, заробив багато хвороб, а потім був полишений владою та обвинувачений суспільством. Чи не могла у них зародитись після цього злоба? Також варто нагадати, що саме правоохоронці одними з перших стали на бік захисту України в 2014-му році полишивши свої домівки і навіть сім’ї. Мушу сказати, що одні з вищих на той час посадових осіб держави (деякі до речі зараз проходять по кримінальним справам, а деякі залишають образ рішучих державників) зробили багато для того, щоб інші правоохоронці на сході України перейшли на бік ворога. Це не виправдовує останніх, але й не виправдовує тих хто вже в Києві скористався ситуацією для отримання влади на тих чи інших щаблях.
Так чи інакше, але остаточним і головним державницьким принципом має бути боротьба за долю кожного громадянина України. Території повернути можна. Не можна повернути втрачене життя.
Валентин ТОРБА, «День»
