Про культ особистості і його наслідки
У роки «Перестройки» я був уже підлітком, і добре пам'ятаю ті часи. Тоді народ в Росії прагнув демократії, але виражалось це прагенння в основному в тому, щоб до влади прийшов Борис Єльцин. В результаті засіб підмінил собою мету. Владу і справді отримав Єльцин, але він уже восени 1993 року розгромив парламент, встановив одноосібну диктатуру - а наприкінці 1999 року передав свою абсолютну владу Путіну.
Минули десятиліття, я тепер живу в Україні - але і тут повторюється та ж ситуація. І тут надія на зміни (а ці зміни давно вже назріли і перезріли, кров з носу як потрібні) концентрується в одній особистості - президенті Володимирові Зеленському. Або олігархія, корупція і чиновники, які розглядають свої посади як «годування» - або влада Зеленського і домінування в парламенті його особистої партії.
Жорстока іронія долі полягає в тому, що це саме так. Без більшості у Верховній Раді і свого уряду президент не зможе провести перетворення і залишиться фігурою чисто декоративною - просто кажучи, стрічкорізом (тобто влади у нього залишиться лиш на те, щоб, щось відкриваючи, урочисто перерізати стрічку). Тут можна провести аналогію з Стародавньої Грецією, де демос використовував тиранів (тут це слово вживається не в лайливому сенсі, а означає лише людину, яка незаконно захопила владу) як знаряддя проти знаті. Зеленський, втім, очолив державу абсолютно законно, але на цьому відмінності і закінчуються. Він точно так же - таран в руках народу, спрямований проти аристократії. Зеленський є необхідним, подобається він комусь чи ні.
Цього політика можна порівняти з ліками, без яких пацієнт помре - але він помре і при найменшому передозуванні.
Однак тут існує той самий ризик, з розмови про який я і почав цю статтю. Є небезпека, що засіб (президентство Зеленського) підмінить собою мету - незалежну демократичну Україну, вільну від влади олігархів. Інакше кажучи, персона замінить ідею.
Зрозуміло, українським Путіним Зеленський не стане. За Путіним з самого початку стояли спецслужби, за Зеленським - ні. Але, наприклад, Олександр Лукашенко спочатку виїхав на чистому популізмі, як і Зеленський. Українцям варто задуматися: чи потрібен їм свій Лукашенко? Адже і президентські, і парламентські, і найближчі майбутні місцеві вибори - лише засіб. Мета - дійсна демократія, яку ми ще тільки повинні побудувати. Справжня демократія, а не ширма для влади олігархів.
Історія, як відомо, любить пожартувати. Один з її жартів полягає в тому, що ці рядки пишуться напередодні парламентських виборів, результати яких, звичайно, неможливо знати заздалегідь. Майбутнє лежить на лезі меча, як говорили стародавні греки. У будь-який момент все може качнути в той або інший бік.
Оптимальним для майбутнього України уявляється такий варіант, при якому «Слуга народу» отримує в парламенті відносну більшість, але не абсолютну. В цьому випадку партією, що перемогла, хочеш-нехочеш доведеться формувати з кимось коаліцію і ділити місця в уряді. Власне, сучасна демократія на тому й ґрунтується, що всі повинні з усіма домовлятися - жодна політична сила не може диктувати свою волю решті. Інакше ми одержимо Росію, Білорусь, Північну Корею або щось накшталт.
Тоді в Україні буде створено здатний хоч на щось Кабмін, який зможе провести деолігархізацію країни. Це завдання давно вже назріло, і до нього, насправді, слід було б приступити ще в 2014 році - але вже краще пізно, ніж ніколи. Однак в цьому випадку на зміну олігархії прийде не монархія (в буквальному сенсі - «влада одного»), а нарешті демократія. Крихка, немічна демократія - але в нинішній ситуації вибирати особливо немає з чого.
Або ж «Слуга народу» отримає абсолютну більшість і зможе сформувати однопартійний уряд. Звичайно, це зовсім не гарантія встановлення в Україні диктатури - особисто в моїй свідомості слова «Україна» та «диктатура» поєднуються слабо. І все ж існує ризик, що керівник держави покличе опричників різати зажерливих бояр. Небезпеку цю створили самі бояри - сказати, що вони просто зажерлися, було б грандіозним недооціненням. Так чи інакше, олігархія буде ліквідована (попит на це в країні дозрів вже давно), проте як би ліки не виявилися страшніше за саму хворобу.
Вже краще провести цей процес не настільки швидко і результативно, проте на виході отримати країну, де парламент, президент і уряд борються один з одним за владу в правовому полі, але одночасно спільно працюють на благо суспільства.
Так, заборони і противаги не є ефективними. Але нічого краще й ефективніше людство поки не придумало.
