Про націоналізм і національну гідність України
Чи багато українських політиків або державних чиновників можуть без долі сумніву заявити, що вони є українськими націоналістами? Певен, що цього не зробить жоден. Одним цим висловлюванням вони одночасно поставлять під удар свою політичну кар’єру, втратять підтримку традиційно червоного електорату та повагу колег із коридорів влади.
Так історично склалося, що український націоналізм навіть для українців є дуже часто жупелом страху і нерозуміння сутностей явища, яке в радянські часи перетворили на більше зло, аніж гітлерівський нацизм. І тільки останнім часом — завдяки Майдану і героям АТО – це поняття знову стало набувати адекватно-позитивного значення, цього разу органічно ввійшовши в інше поняття — патріотизм.
Насправді націоналізм, як не дивно, є досить сегментованим історичним явищем. Тривалий час, десь років зі сто, з кінця 18 століття, він виростав на ґрунті формування народів (як етногенезне становлення націй) і, зрештою, у 20 столітті оформився остаточно, але вже як політико-ментальне та політико-соціальне явище мультиетнічного світу. Визначення поняття формулювали багато науковців, але, як на мене, найбільш вдалим є трактування Ентоні Д. Сміта, британського дослідника феноменів нації та націоналізму, професора Лондонської школи економіки, яке він виклав у своїй праці «Націоналізм (Теорія, ідеологія, історія)». За Смітом, націоналізм включає «процес утворення й становлення націй; почуття й свідомість належності до нації; мову й символіку нації; соціальний і політичний рух від імені нації; доктрину і/або ідеологію нації, загальну й конкретну».
Водночас професор Сміт відстоює позицію, що націоналізм не є чітко сформованою ідеологією, як, наприклад, соціалізм чи лібералізм. Він вважає це певною матрицею, шаблоном, який наповнюється залежно від часу та території, обставин різними ідеологічними змістами.
Власне, це все можна проілюструвати і на прикладі нашої країни. Наприкінці дев’ятнадцятого століття націоналізм трактувався тодішніми провідниками радше як «прихильність до всього українського», за влучним висловлюванням Бориса Грінченка. Події, які розгорнулися трохи згодом, маю на увазі зростання протестних рухів, війни, революції, призвели до кристалізації українського національного руху з одночасним виокремленням окремих течій і напрямів. Це, своєю чергою, надало нового змісту і звучання терміну «націоналізм».
Громадянська війна, яка заполонила територію російської імперії після більшовицького жовтневого перевороту 1917 року, розвела українських патріотів по різні боки барикад. І якщо певна частина з них повірила у побудову української держави у складі нового федеративного утворення — СРСР, то інша, налаштована радикальніше, вибрала шлях непримиренної звитяжної боротьби за незалежність і соборність. Перші стали жертвами радянсько-сталінського терору, другі гинули в борні за ідею незалежної соборної держави в застінках нових поневолювачів та згодом у боях з більшовицькими та фашистськими загарбниками.
Найпотужнішою націоналістичною силою в тридцяті роки минулого століття була Організація українських націоналістів (ОУН), яка постала у 1929 році і з тих пір десятиліттями несла місію і тягар боротьби за незалежність України.
Загалом за довгий час свого існування український націоналізм пройшов різні фази розвитку — від помірковано-ліберального до радикального та у зворотньому відліку. Зараз він переживає, як на мене, нову фазу громадянсько-суспільного націоналізму як самоідентифікації суспільно-державного масштабу в глобальних процесах сучасних соціумно-етнічних динамік, де відбувається переосмислення громадянами нашої країни свого місця і ролі в державі, суспільстві та світі. Але саме такий стан та різновид цього явища може слугувати запобіжником виникнення можливих (спровокованих спецслужбами інших країн) етнічних конфліктів терористичної стилістики в країні.
Безсумнівно, в тому, що український народ отримав свободу і відновив історичну справедливість у 1991 році, утворивши незалежну державу, велика заслуга українського націоналістичного руху протягом майже століття.
Однак час бере своє. Потужні націоналістичні рухи в багатьох країнах світу, зокрема, в Європі, поступово згасли. Однією з причин є те, що класичний націоналізм загалом може бути об’єднуючим державницько-політичним фактором лише на певному історичному відрізку становлення або розвитку політичної нації. Зазвичай, такий відрізок є часом внутрішньої нестабільності або прямих загроз з боку інших держав.
Якщо в країні стабільна управлінсько-політична ситуація, триває економічний розвиток, громадяни мають достатній рівень соціального забезпечення — причин для націоналістичного, зазвичай, радикального, вибуху практично немає.
Однак події останнього часу свідчать, що саме такі стани найбільше атакуються зовнішніми гібридно-терористичними режимами, які самим своїм існуванням заперечують сталий мирний розвиток як принцип співжиття рівних держав і партнерських суспільств. В такому випадку суспільство може отримати як мінімум державно-управлінську нестабільність, як максимум - різкий ріст радикальних націоналістичних настроїв ізоляціоністського характеру з перспективою через усунення діючих владних персон кардинальної зміни самого державного устрою. Що ми зараз і спостерігаємо в ЄС на прикладі вже не однієї європейської держави.
Європа у мирі прожила більше півстоліття. Це був період наростаючої стабільності, який міг отримати глобальну перспективу світового геостратегічного тренду. Однак окупація АРК і потім путінсько-терористична фізична агресія на Сході України та інформаційні (комунікаційно-контентні) агресії в переважній більшості європейських країн сколихнула континент і світову громадськість. Уже є секретом Полішинеля, що націоналістичні (попри ультраліві) партії в європейських країнах (на кшталт французького «Народного фронту», угорського «Йоббіка» або грецького «Золотого Світанку») фінансуються за спеціальними схемами Кремлем. За цією «грою» з націоналістичними радикальними рухами стоїть бажання-мета Москви утворити на теренах Європи новий світопорядок — без демократичних цінностей, без добра і дружби, без толерантності і щирості. Путін і його технологи намагаються перетворити континент, а згодом і світ, в зону нестабільності і страху, гібридного миру, де постійним очікуванням та реальністю є перманентне насилля та прямі загрози терористичних практик. Основою для цього йому служать саме націоналістично-забарвлені політичні течії в кожній країні. Яскравий доказ цього — публікація в німецькій газеті «Більд» доказових свідчень того, що Путін створив в Німеччині та сусідніх країнах підпільні бойові групи з місцевих радикально налаштованих мешканців. Ще більше викликають тривогу ці факти саме тому, що основні дії путінці планують в Німеччині, країні, яка пройшла через брутальний націоналізм (національний соціалізм, заснований на теоріях расової ієрархії і соціального дарвінізму) і яка мала б зберігати пам’ять про це завжди.
Націоналістичні практики ідеологій та стилістика моноетнічних рухів сьогодні не можуть слугувати справі мирного глобального прогресу. Вони залишились у минулому і намагання суспільства черпати сили та енергію поступу в брутально-ізоляціоністському націоналізмі неодмінно приведе нас в минуле протистояння за етнічно-релігійними ознаками на кшталт сучасної ІД (Ісламської держави).
Світ двадцять першого століття вимірюється гуманістичними цінностями космічної перспективи планети Земля, які вище окремих ознак і характеристик вузького визначення. Для українців поняття цінностей просте і зрозуміле — саме за них постав Майдан у столиці і піднялись Майдани по всій країні. Українці на загал мудра цінностями нація. Ми зуміли це довести як своєю історією, так і сьогоденням в масштабах планети (від Чорнобиля до ДАП – Донецького аеропорту). Попри всі ті негаразди, які дошкуляють нам повсякчас на нинішньому етапі становлення нашої української держави, віриться, що ми здатні подолати їх, як робили це і раніше - гідно нашому історичному корінню і нашим мирним помислам.
Національна гідність (так мав би визначатись український націоналізм сьогодення) є величиною незмінною в парадигмі горизонтів Майданного партнерства, поваги і честі. Але й вона не має домінувати в помислах і діях (як абсолют) сучасного глобального світу мирного життя.
Сьогодні глобальний світ має адекватно реагувати на нові безпекові виклики. Кривавий ультранаціоналізм, який переростає в глобальний гібридний тероризм (це характерно видно на прикладі державно-суспільної корпорації режиму путінської Росії), несе пряму загрозу мирному людству.
Наприкінці травня у Стамбулі відбудеться перший в історії Всесвітній гуманітарний саміт ООН. Він має дати відповіді на всі основні питання перспектив глобального життя, що тривожать нині громади, держави, континенти, очільників країн і пересічних громадян.
У Стамбулі необхідно назвати своїми іменами речі, оприлюднення яких до цього сором’язливо уникали перші особи світу. Назвати реальних персоналій, що стали глобальними причинами і винуватцями тих гуманітарних катастроф, які відбуваються і вже заплановані у наразі відносно мирному світі. Назвати шляхи ліквідації першопричин гуманітарних кривавих катастроф і ефективні шляхи подолання наслідків лиха, що спустошує не лише країни чи території, але й наші душі.
Зрештою, це шанс на встановлення глобальної істини мирного життя для всіх без виключень. Це шанс на порятунок світу, над яким постає відблиск тотальної цинічної терористичної загрози.
