Про право на журналістські стандарти
17 травня Союз журналістів Росії (СЖР) опублікував заяву, якою піддав критиці дії Незалежної медіа-профспілки журналістів України (НМПУ). Обурення було викликано вимогою НМПУ до української прокуратури порушити кримінальну справу проти секретаря СЖР Ашота Джазояна за його незаконні візити до Криму. Справа в тому, що Джазоян регулярно прилітає до Криму безпосередньо з Москви для виступу на мітингах козацтва і освячення щасливого життя, яке почалося після анексії Криму. При цьому, в порушення українського законодавства, пан секретар СЖР уникає проходження українських пропускних пунктів на лінії розмежування. Суть у тому, що якщо російський обиватель може щиро вважати, що, сівши на літак Москва - Сімферополь, він просто економить час, то голова національного об'єднання, що входить до складу міжнародного журналістського співтовариства, повинен як мінімум розуміти, що його можуть притягнути до відповідальності за порушення законодавства суміжної держави. Але російські функціонери і відповідальність - це поняття з абсолютно різних світів. Тому російська сторона, за вже сформованою традицією, вважала за краще почати антиукраїнську пропагандистську кампанію, звинувативши українських колег у «руйнуванні діалогу між професійними співтовариствами двох країн».
«СЖР вважає своїм обов'язком нагадати закордонним партнерам про те, що, відповідно до законодавства Російської Федерації, Крим є суб'єктом РФ... Дії української сторони є цілеспрямованою спробою зруйнувати діалог журналістів Росії і України і посіяти ненависть і ворожнечу в нашому професійному співтоваристві. Попри недружні випади окремих представників медіаспільноти України, СЖР має намір і далі продовжувати і розвивати діалог між нашими країнами. Наша позиція незмінна - для журналістики не існує кордонів», - йдеться в заяві Союзу журналістів Росії.
Отже, виявляється, пан Джазоян просто не міг «незаконно перетинати кордон України», бо для російської журналістики, озброєної до зубів «ввічливості», і для російських танків кордонів просто не існує. А всі, хто не згоден, - розпалювачі війни і ненависті. У цьому ключі обіцянка «продовжувати і розвивати діалог між нашими країнами» звучить як загроза.
У відповідь на скандал, що розгорається, 30 травня представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дунья Міятович, виконавчий директор Міжнародного інституту преси Барбара Тріонфі, заступник Генерального секретаря Міжнародної федерації журналістів Джеремі Діар і президент австрійського відділення організації «Репортери без кордонів» Рубіна Мерінг, зробили заяву про необхідність початку російсько-українського діалогу Спілок журналістів Росії і України на основі наступних принципів:
Перше – «Сторони діалогу є громадськими організаціями, які поділяють міжнародні професійні стандарти і принципи в галузі свободи ЗМІ; в зв'язку з цим вони не є і ніколи не були сторонами конфлікту в Україні». З твердженням про те, що представники російських ЗМІ не є частиною конфлікту, який розв'язує їхня країна на Європейському континенті, можуть посперечатися не тільки українці, а й спецслужби західних країн. Про інформаційну складову російської агресії відкрито говорять представники НАТО і Пентагону, німецька преса і британські спецслужби.
Друге – «Сторони щиро вірять у значимість діалогу для забезпечення безпеки журналістів, які висвітлюють конфлікт, і зниження рівня мови ворожнечі і пропаганди війни в ЗМІ своїх країн». У цьому пункті прекрасно все. Від віри у «значимість діалогу» як способу «забезпечення журналістської безпеки» до «зниження пропаганди війни». Зі сказаного випливає, що нагадування російським колегам про те, що Крим - це суверенна українська територія, окупована і анексована Російською Федерацією, розпалює війну, яку їхня країна веде проти України, і ненависть, яка ллється з їхніх інформаційних майданчиків на голови українців.
Третє – «Сторони діалогу є легітимними учасниками міжнародних професійних об'єднань і в силу цього дотримуються взаємної поваги один до одного, а також будуть утримуватися від агресивної риторики щодо один одного». Тут усе просто: «Ну ми ж тут усі пристойні люди. Навіщо нам ці дурниці про закон і кордони? Не варто піднімати скандал через дрібниці».
І четвертий принцип, з яким українцям пропонується погодиться – «Сторони діалогу є самоврядними організаціями і, отже, будуть утримуватися від залучення державних органів у свою професійну діяльність і суперечки, що виникають». У цьому пункті, нас або попереджають: «Стукнеш у поліцію - ...», або дають пораду: «Коли вас силою примушують до «значимого діалогу» - розслабтеся і думайте про журналістські стандарти».
На цьому можна було закінчити. Позиції позначені, заяви зроблені, інше, як то кажуть, - додумайте самі... Але... В українському сегменті вже давно ведеться дискусія про те, чи застосовний принцип Міжнародної федерації журналістики (МФЖ) про те, що «журналістика повинна бути вище політики», в наших конкретних умовах війни. Що вище: журналістські стандарти чи громадянська позиція? Насправді все не так просто.
МФЖ завжди наполягала, що «справжня журналістика не висловлює жодних політичних позицій, але активно бореться за права людини, демократію і плюралізм». Анексія, окупація, війна, кордони, суверенітет - усе це правові, а не політичні поняття. Зусиллями російських пропагандистів у міжнародному полі насаджується думка, що трикутник «Україна – Крим – Росія» - політичний, бо являє собою суперечку про легітимність «волі більшості, висловленої на референдумі», на противагу тим суверенним кордонам, які утворилися після розпаду СРСР, і тим договорам, які новостворені країни підписували між собою під західні гарантії. Це саме путінське трактування про те, що «воля більшості дає підстави для порушення базових прав». У демократичному суспільстві більшості належить влада, що природно в умовах вільних і чесних виборів». Але право захищає меншість - громадянина, групу. І воно не може бути скасоване або обмежене ні за наказом правителя, ні за результатами «референдуму».
Резолюції міжнародних інституцій визнали анексію Криму кричущим порушенням саме міжнародного права. А в українському законодавстві ця територія визнана «тимчасово окупованою». ПАРЄ винесла рішення про порядок перетину українського кордону, засудивши самовільне проникнення на окуповані території. В цьому випадку твердження російського Союзу журналістів, що, «відповідно до законодавства Російської Федерації, Крим є суб'єктом РФ», є нічим іншим, як ігноруванням норм міжнародного права - політичним курсом Росії і її керівництва. Хіба це не суперечить принципам МФЖ? Так хто ж зрештою має бути повернутий у стандарти журналістики? Хто повинен відмежуватися від політики і повернутися в правове поле, щоб вважатися «легітимним учасником міжнародних професійних об'єднань»?
На жаль, відстоюючи себе і свої принципи, українські журналісти досі залишаються в рамках нав'язаного російськими пропагандистами антиправового дискурсу. Ми часто сперечаємося з нормами, наполягаючи на їхній незастосовності у тих особливих умовах, в яких перебуває наша країна з вини агресора. Але це - помилковий шлях. На чому Україні варто наполягатиме, так це на правильному, «класичному» трактуванні принципів права і норм мирного співіснування. «Виконуйте свою Конституцію», «Дотримуйтеся своїх базових принципів і не замінюйте їх російськими агіттрактуваннями!» - повинні говорити ми щоразу, коли нам пропонується поговорити про «скрєпи», Хрущова, хунту і примирення.
У цієї історії є й інший бік. Територія Криму - українська земля, що б не вважала з цього приводу російська влада. Тому на цій території немає українського консула, здатного втрутитися для захисту прав українських громадян, які перебувають зараз в окупації. Сьогодні моніторингом правової ситуації в Криму займаються російські правозахисники та адвокати. Позиція ж СЖР ясно дає зрозуміти, що для них законодавство РФ, що звинувачує в екстремізмі будь-якого, хто насмілюється декларувати норми міжнародного права про приналежність кримської території, не є чимось злочинним, що порушує базові права на догоду політичній волі керівництва країни. Така позиція ставить під загрозу безпеку українських журналістів у Криму та залишає їх без захисту міжнародних організацій.
Чи може журналістика в момент війни бути вище політики? Можливо. Це дискусійне запитання. Але чи може вона бути вище права? Відповісти на це запитання набагато важливіше, ніж міркувати про «п'ять хвилин агресору, п'ять хвилин жертві» і про «діалог заради миру в усьому світі».
