Про русифікацію політичної еліти України
Ще раз про призначення Гайдар
Події в Одесі і Закарпатті, а також нові ходи кремлівського агітпропу заслуговують на те, щоб зупинитися і придивитися пильніше до подробиць того, що відбувається в Україні і Росії. Обмежимося однією помітною подією. Так буває: інколи варто висловитися про щось не тому, що про це говорять мало, а навпаки, — тому, що сказано надто багато. І люди вже нарікають, що дістали.
Особливо дістали Марією Гайдар і цілковитою незрозумілістю щодо її призначення і громадянства. І тому варто розібратися, чому так. Для цього треба сказати про те, що більшості спостерігачів, хоч би де вони перебували, це або невідомо, або не дуже зрозуміло.
Отже, донька покійного опозиціонера. Це може бути статусом. Політична спадковість існує у Північній Кореї, Індії, Пакистані і в лепенівців у Франції. Проте покійний Єгор Тимурович такий самий опозиціонер, як його донька інтелектуалка. Заслуги його перед Росією незаперечні, але зовсім не як політик, що протидіяв наступаючому тоталітаризму. У своїх застереженнях про веймарську Росію він зовсім не мав на увазі, що носієм тоталітарного начала є політичний істеблішмент, до якого він сам входив. А його пояснення краху СРСР зниженням цін на нафту — нікудишні, хоча й популярні у мейнстримі.
Місце покійного Гайдара у правлячій, а потім провладній еліті забезпечувалося ще й спільними операціями з кольоровими металами під час перебування його першим віце-прем’єром. Компаньйонами його були Собчак і Путін. Про це багато говорила покійна Марина Сальє. Зовсім не дорікаю: великий реформатор Сергій Вітте мав репутацію видатного корупціонера. Ну то й що? Ось мер Лужков — найкращий градоначальник усіх часів у Росії. І теж, як і Вітте, багато справ вів через дружину. Про святих читають у житіях, а не в історичних і політологічних дослідженнях.
Походження вельми багато важить при визначенні статусу як усередині Росії, так і у зовнішньому світі. Жанні Нємцовій — успішній, гламурній і лояльній телеведучій телеканалу РБК — надали в Польщі премію Леха Валенси. Торік вона дісталася Мустафі Джемілєву. За що її вручено Нємцовій, зовсім незрозуміло. Виходить, що лише за походження. Євген Пастернак отримав диплом за свого батька — ніхто у вільному світі не визнав його відмови від Нобелівської премії добровільною. Але ж то за батька, а не за те, що він його син.
Отакий тренд. Ну, гаразд, але ж Марія Гайдар нібито в опозиції.
Дивна опозиція. Після її появи в Одесі стало відомо, що її фонд двічі отримував від Путіна ґранти. І ось це потребує особливої розмови. Суми невеликі, та й не в них річ. Нинішні конкурси на здобуття таких ґрантів проводяться без участі НКО, що потрапили до списку іноземних агентів. А це майже всі помітні і відомі некомерційні організації. Сама участь у цьому конкурсі вже є політичним і моральним вибором — вираженням підтримки зачистки громадських організацій, що проводиться владою. А надання ґранту, навіть символічної суми — це сертифікат лояльності. Для Марії Гайдар це було чимось на зразок камер-юнкерського мундира при царському дворі. Статус переможця конкурсу відкривав найширші можливості для інтеграції в істеблішмент.
Отут, певно, багато хто вигукне: так вона ж усе покинула! Здійснила вчинок! Зробила вибір!
А ось і ні. І це найголовніше. Судячи з того, як розвивалися події, Марія Гайдар взагалі не дуже добре розуміла, що чинить. І причина зрозуміла: у неї немає адекватного розуміння того, що відбувається в Україні і між Росією і Україною.
У цьому плані сама по собі вона не становить інтересу. У Росії давно вже зрозуміли, що Марія Гайдар — гібрид органчика і людоїдочки Еллочки. Але з огляду на неї можна судити про соціальний прошарок, який вона представляє, — хоч і нечисленний, але помітний і з великими претензіями.
Багато галасу було довкола колишніх висловлювань про Крим і «огидного Саакашвілі», про її нездатність спілкуватися з пресою. Але ці висловлювання ставити їй за провину неможливо. Дитя гламуру і тренінгів, московський мажор власних поглядів мати не повинен. І тим паче не можна йому дозволяти собі висловлювання, несумісні із статусом на тусовці. А оскільки статус змінився, цілком нормально скликати прес-конференцію, аби озвучити на ній інші кліше, що відповідають її новому статусу. Щоправда, кліше ці для внутрішньоросійського вжитку. Гайдар бідкалася з приводу вбитих російських військовиків, але жодного слова не сказала про вбитих ними українців.
Я не запитую, навіщо й чому. Я всього лише констатую: в Україну запрошують людей, які не мають жодного досвіду роботи і повсякденного життя в умовах демократії і відвертості влади. Два роки державної служби в Кірові у Микити Бєлих, які може пред’явити Гайдар, це два роки досвіду роботи в тоталітарній країні. Вже з її розмови з журналістом, який запитував про війну, зрозуміло, що Гайдар — людина тоталітарної політичної культури.
Запрошення Гайдар — частина русифікації політичної еліти України шляхом її інтеграції з тоталітарною політичною елітою Росії. Знову ж таки — нікого не вчу, не наставляю. Констатую факт.
І можу сказати кілька слів про наслідки, враховуючи досвід батька Марії Гайдар. Його реформи, звісно, врятували країну. Вважаю, не лише її, Росію. Вони були природним продовженням Біловежжя, одразу встановили відмінність Росії від інших країн колишнього СРСР. Але в російської політичної еліти не було спільного розуміння своєї місії, усвідомлення спільності всіх дій. Багато в чому, звичайно, це провина Бориса Єльцина, але й Гайдар, погодившись на дії у відведеному йому економічному (що не охоплював економіку країни загалом) сегменті, ніс відповідальність за те, що відбувалося.
Запрошення людини, далекої від демократичних принципів і цінностей, від розуміння національних завдань України, на роботу, що має значну гуманітарну складову, видається вельми дивним. Тим паче, що в Кірові Марія Гайдар мала справу з колишнім електоратом, з населенням, неспроможним вплинути на політику і на владу. В Україні інше становище.
Але, врешті-решт, справа не в ній, а в принципах взаємодії і взаємин українців і росіян. Стане рішення Саакашвілі початком нового тренду в русифікації України чи ні — це набагато серйозніше запитання, ніж майбутній статус Марії Гайдар.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
