Прості люди в Голлівуді
Простота у нас краща за крадіжку. Або рівнозначна їй — за поширеністю. З думками про простих людей пробуджуються і лягають спати вершки з осадами суспільства. В етерах і кулуарах, у залах і на майданах сотні разів повторюється звичний, але незрозумілий, власне кажучи, вираз. Хто ці звичайні, нехитрі, маловимогливі, невибагливі і невитіюваті люди, які збирають стільки «лайків» від іменитих, заслужених, відомих і складних? Чому, мандруючи країною, ми не зустрічаємо однакових людей, а офіційна риторика лише їм і присвячена. «Прості» люди хочуть це, але не хочуть того, «простим» людям потрібен гастроном, а не центрвиборчком.
Пасторальні образи нижчих станів склалися завдяки добі сентименталізму, яка яскраво проявилася у філософії Джеймса Томсона, Жан-Жака Руссо і Миколи Карамзіна. Вони наділили бідних чарівністю природності, вважаючи, що ті невимірно моральніші за багатих. Доти раби, плебеї, жебраки, незаможні бродяги і незаможні трударі не викликали благородних почуттів, окрім співчуття. З появою соціальної характеристики «простолюдин» усе змінилося. Ось рядки з відомого вірша П’єра-Жана Беранже:
«И пусть останется навеки
властелин
В своем углу, и пусть
с участьем
Склоняет только пред
несчастьем
Свой сельский стяг
простолюдин!»
За тональністю схоже на гімн. Європейське громадське життя XVIII сторіччя було пронизане одухотворенням низів. Писали про нових елоїзів та маріанн, молодих вертерів, малювали жінок на сіножаттях і чоловіків — вуглекопів. Становище нужденних — модна тема світських салонів і сфера занять «кращих умів». Але в XIX сторіччі соціальна подоба Старого Світу змінилася. Червонодеревники та годинникарі, кравці та шевці вже мають клієнтуру з вищого світу. Селяни стали фермерами та булочниками, а виноградарі та сировари — фабрикантами. Чого не можна було сказати про Росію, де бідні лізи та марічки з прекрасними тетянами продовжували зберігати статус-кво, а принизливо-жалісливий кивок у бік простолюдинів описувався в кожному романі російських класиків. Щодо низів Європа і Росія з того часу істотно розійшлися. На Заході маленькі безправні люди, які займаються фізичною працею, піднялися соціальними сходами, утворивши середній клас. На Сході вони продовжували залишатися в повному розпорядженні людей блакитної крові. Пани могли бути добрими і злими, а простолюдини залишалися прекрасними в масі і непомітними окремо. Персон холопського походження країна рабів і панів не розглядала. Їй важливо, щоб народ і прості люди були синонімами та, одночасно, опорою держави. Оспівувана маса мала коритися витребенькам еліт, захищати Батьківщину і працювати. Організація в громади, профспілки та збагачення до рівня особистої незалежності не заохочувалися.
Жовтнева революція, яка скасувала становий поділ у Російській імперії, зберегла простолюдинів як клас робітників і селян, підтвердивши їх державотворчий статус. Із 1917 року і до нашого часу в країнах, що не зійшли з орбіти російського впливу, все робиться від імені і за дорученням таких людей. Вони засуджують собак-троцькістів і стиляг, гинуть у битвах за врожай і Батьківщину, не хочуть інтегруватися із зовнішнім світом і повністю довіряють керування державами «добрим керівникам» із народу. Добродушні простаки, діти природи без витребеньок, типові, як хрущовська п’ятиповерхівка, прості соціальні організми зручні для деспотії. Вони задовольняються малим, не сунуть свій ніс, куди не потрібно, підтримують і схвалюють все спущене згори, не бажаючи змін. Таким виборцям варто полестити, звертаючись до них, як до носіїв народного знання та мудрості.
У світовому кінематографі є дві кінострічки з однаковою назвою «Прості люди». Радянський фільм — сага про мужність і героїзм звичайних чоловіків і жінок на війні. І англо-американо-італійська стрічка «Simple men» — іронія з приводу користолюбства, авантюризму та жадібності таких же непримітних типажів. Тут різночитання образів за Фрейдом. Радянський офіціоз вітав невимогливість, однорідність і простодушність мас. Західний — засуджував.
Самообмежений нижній суспільний шар, в західному розумінні — pleb — звучить однаково всіма мовами. Плебеї — формально вільний, але такий, що не користується своїми громадянськими правами стан старожитнього Риму, ті ж таки прості люди, якими сьогодні соромно бути в багатьох країнах. Важко собі уявити європейського парламентаря, який би в своїх ухвалах апелював би до думки плебсу, особливо в питаннях розбудови держави. Але в країнах, які користуються радянським догматизмом — така поведінка є природною. Тут не просто звичка виголошувати архаїзми про товаришів, трудові колективи та подвиги на робочих місцях. Річ не в словах. Ті, хто керують країною, уявляють її соціальний устрій, як сучасники Жан-Жака Руссо та Карла Маркса. Багаті — бідні, люди розумової та фізичної праці, селяни і містяни. Наш державний менеджмент необтяжений теоріями соціальної стратифікації чи постіндустріального суспільства. Ми користуємося не лише зношеною інфраструктурою, але й застарілими ідеями соціальної політики позаминулого сторіччя. Всі хочуть догодити умоглядним типажам, яким досить одного пальта на сім років і інших благ зі списку пересічного достатку, і нікого не цікавлять насущні потреби різних шарів і груп людності. Можливо тому, що нинішня еліта вийшла з тієї ж шинелі нехитрості, в яку одягнуті низи. Ті, хто вчора рубав м’ясо, голови колгоспів, заводські партійні та комсомольські активісти пройшли свій шлях догори, не змінюючи поглядів, освіти і звичок. Вони здолали злидні та приниження, так чого інші не можуть подолати? Які там теорії! У простих людей все просто!
Нещодавно прем’єр-міністр Микола Азаров нарікав на кінобізнес, мовляв, мало, товариші, знімаєте фільмів про простих людей, більше про насильство та злочинність, нібито вся країна складається зі злочинців і міліціонерів. Має рацію Микола Янович: у нас, як у Голлівуді, не потрапляють у кадр прості люди!
