Пристрасть до розривів
Казус Бабченка було використано російським суспільством як привід для чергової сварки. В принципі сьогодні будь-яка відносно гучна подія у політичній сфері стає причиною для подальшого непримиренного розмежування. Начебто всі передчувають радикальні зміни, коли «політичне» як таке ще більше звузить свої кордони, й нинішні політичні (або нібито політичні) позиції зникнуть або втратять сенс.
Тому люта сварка з учорашніми однодумцями дозволяє отримати імпульс або ілюзію якогось руху. Боротьба ж проти принципових противників вже не збуджує, оскільки втрачає значення, натомість збуджує передчуття тотальної самотності й очікування чергового і радикального посилення режиму.
До речі, напередодні краху влади все абсолютно навпаки, всі прагнуть об’єднатися в коаліцію, яким легше взяти владу, а ділити пиріг і сваритися з приводу крихт будуть потім. Але наш випадок явно інший, ми не на виході з тунелю, а на вході до нього, тому політичні резони явно поступаються резонам психологічним. Про них і йдеться.
В оповіданні Гемінгвея «Зміни» героїня так пояснює, чому йде від героя (іде не до чоловіка, а до жінки, але це в цьому разі не має значення): «Ми зліплені з різних шматочків. Ти це знав. І користувався цим, скільки хотів». В принципі кожен із нас міг би сказати таке, бо всі ми зліплені з різних шматочків, хоча не менше часто нам здається, що ми — єдині й неподільні, як Росія у пафосних її описах. І сяємо так само.
Ця фрагментарність — зовсім не найгірше, що в нас є. Якщо ставитися до цієї фрагментарності, як до даності. Скажімо, є такий собі персонаж, з яким ви цілком розумієте один одного, коли розмовляєте, скажімо, про Путіна, хоча, що тут розмовляти, і так все зрозуміло. І про Крим ми все розуміємо приблизно однаково, і про Сенцова.
А ось якщо, не доведи Господи, нам довелося б говорити про мистецтво, то боюся, що ми не зрозуміли б один одного з першого до останнього слова.
І тут ось що важливо: якщо прийняти фрагментарність як умову, то зовсім не обов’язково вимагати від співрозмовника, цілком, припустимо, симпатичного й близького нам в одній царині, щоб він був настільки ж близьким і зрозумілим в іншій. Ми самі, якщо буде бажання в цьому докладніше розібратися, легко з’єднуємо непоєднуване, плюс ще таке, про що не знаємо, що це таке, а в апострофа взагалі те, що ретельно приховуємо від самих себе, як доказ.
Однак тільки-но приємна в чомусь людина демонструє відмінну від нас думку або перпендикулярні нам смаки в іншій, часом факультативної царині, ми відчуваємо себе так, ніби нас зрадили, обдурили в найкращих почуттях. І загалом нам цю людину не хочеться бачити, чути ні під яким соусом, а про відчуття приємної близькості, яка ще вчора нас так гріла, просто огидно згадувати.
Але ж ми самі далеко не так точно знаємо себе, як це нам здається. І найпростіший спосіб у цьому переконатися, це вирушити в еміграцію. Ну, або поїхати кудись зовсім до іншої країни жити й працювати. Причому, не так на відпочинок, коли ми ні від кого особливо не залежимо, а саме серйозно й надовго, щоб з’явилася необхідність говорити з незнайомими людьми і стикатися з їхніми несподіваними реакціями на, здавалося б, очевидні для нас речі.
Тож, якщо ви цілком собі ліберальна людина зі смаком до західної культури тощо, і загалом освічений, просунутий мен з тонкими пристрастями і розумінням, яка грубість і дурість оточує тут всіх в Росії, то для вас буде, безсумнівно, дивно, що ваші нові західні знайомі або товариші по службі зовсім необов’язково будуть вважати вас таким ось просунутим і сучасним «чєлом». Цілком можливо на вас чекає тут серйозне розчарування, тому що ця ваша просунутість і сучасність не буде прийнята так вже на «ура». Натомість на ваші цілком нормальні заяви ваші нові знайомі будуть часом фиркати: ви росіяни — такі всі чоловічі шовіністи. Або: ну ти взагалі, друже, мракобіс. Це ви ось , якого ще в дев’ятому класі дражнили за чубок а-ля Леннон і який навіть під час першої кампанії проти Грузії засуджував Навального за його пост про «гризунів».
Але тут ось яка справа: ті чи інші наші думки й наші особливості такі, тому що вони проявилися в тих чи інших компаніях. І саме в них ми стали тими, ким стали: в одній компанії нас визнали західником, і колишній шкільний товариш навіть докоряв вам, що зовсім, мовляв, під дудку дядька Сема танцюєш. А в редакції газети, де ви, скажімо, перебували, у вас була репутація людини незговірливої (і навіть не дуже приємної), що зрештою відшліфував уявлення про себе, як про людину дисидентської спрямованості. І взагалі морального ригориста.
Але тут річ у тому, що ті групи, в яких дозріли ті чи інші наші уявлення про себе, на відміну від нас, як би це сказати, не є транспортабельними. Тобто ми можемо поїхати хоч до Нової Зеландії або до Гвінеї-Бісау, і будемо там якийсь час тими, кого сформувало те життя, яке сформувало. Але групи, які тепер визначають наше уявлення про себе, стануть іншими. І думки про нас будуть зовсім не такими, якими вони були раніше.
Ви думаєте, я про якогось незрозумілого незнайомця пишу? Ні, це я про себе. Адже мені теж, як і всім, хочеться цілісності, як і іншим, часом боляче, що співрозмовник, що так точно висловив своє розуміння тієї чи іншої проблеми, щодо іншої проблеми, демонструє таку відверту розбіжність з нами, що хоч святих винось, настільки це неприємно, якщо не сказати, гидко.
Та що робити? Тут два шляхи: один — вимагати від іншого тієї цілісності, якою і ти сам, поклавши руку на серце, не володієш. Або проявити мудрість, і сказати слідом за героїнею розповіді Гемінгвея: ми всі складаємося зі шматочків, ти це знав, ти цим користувався, як умів, прийми неминуче.
Проте зовсім не обов’язково обрано буде наймудріше рішення. Тому що для мудрих рішень має бути інша атмосфера, що цю мудрість вітає, а якщо настає пора крайнощів і вабить пристрасть до розривів, значить, є цьому цілком соціокультурні пояснення. Й іноді все так дістає, що сил терпіти цю половинчастість вже немає.
І можна тридцять три рази повторити, що цей максималізм мало того що недоречний, він ще й дурний, якщо подивитися з холодною увагою довкола. Адже тут і до згаданої вже тотальної самотності недалеко. Але, здається, гальмівні колодки стерлися на нуль, ти гальмуєш, а катастрофа летить тобі назустріч, як ДТП у тумані.
Скажімо, я — хоч в цьому і ніяково зізнатися — досі не можу нікого пробачити (або забути) його радянського минулого. Тобто і радянської влади немає вже чверть століття, і життя, як то кажуть, давно зробило неактуальною все радянське-нерадянське. А я нічого не можу вдіяти, і все пам’ятаю. Пам’ятаю, що як насправді все було просто й очевидно і на початку 70-х, і потім. Однак тих, хто не лаяв радянську владу тільки на кухнях вечорами за філіжанкою чаю, а вранці йшов працювати до своєї цілком собі радянської редакції, що робила свою цілком пропагандистську справу (а добре ще не до райкому, там, комсомолу або ще до якоїсь іншої радянської установи), а говорив і робив вранці і ввечері одне й те саме, було не сто тисяч, як Болотної, навіть не кілька тисяч, як таких, що підписали чергову петицію на підтримку Сенцова, а не більше, ніж кісточок на потертих рахівницях.
А все було також оголене, як зараз. Гола до трусів доба. Як босоніж на медогляді у військкоматі з холодним лінолеумом. Але якщо із цим критерієм підходити практично до всіх видатних і сміливих сьогодні політичних і громадських постатей, і вважати значимим те таке далеке і незрозуміло кому потрібне радянське минуле, що і хто залишиться? Перераховувати не хочеться, у більшості відкрилися очі разом із горбачовською Перебудовою і появою інших можливостей, а до цього вони «нічого не бачу, нічого не знаю, нічого нікому не скажу». Але якщо проявляти цей непотрібний ригоризм, цю нестерпну принциповість, сенс якої є такою ж очевидним (таким ось хитрим способом сказати: подивіться на мене, скромного сміливця з палаючим поглядом, я був таким незламним — а насправді зарозумілим — за будь-якої епохи), то з чим залишимося усі ми? Хто буде проникливо розповідати про злочини путінського режиму, хто буде таврувати боягузтво системних лібералів, хто буде відстоювати західні цінності в цій азіопській країні?
Без жартів, ви що, дійсно, сподіваєтеся, що можна відшукати серед сьогоднішніх володарів дум ліберальної хвилі людей з принциповістю до епохи горбачовських змін? Кілька дисидентів, яких давно засунуто на задвірки, а всі інші — люди, з усіма можливими й зрозумілими слабкостями. Та й потім, хто забороняє людині змінюватися? Був цілком собі конформістом за часів совка (але коли це було, ви ще війну 1812 року згадайте), але з’явилося світло у віконці, q людина не те, щоб прозріла, але почала робити важливу й суспільно цінну справу. То що — докоряти їй біографією дідуся до 17-го року? Але найголовніше інше. І серед нонконформістів обох столиць виявилося стільки кримнашистів, імперців і далі за списком, що і критерій минулого не працює. І минуле, яким би перебільшеним значенням його не навантажувати, не є ні гарантією, ні протиотрутою. Так, система очікувань, більш-менш виправданих, але не менш часто помилкових. Та й взагалі. Трагічні переконання максималіста, як сказав поет (сам, до речі кажучи, не без гріха), тим погані, що вони зарозумілі. Тобто, проявляючи принциповість, ми насправді хочемо підправити свій власний образ у власних очах. Відретушувати. Тож тут не про Бабченка сперечаються, а про те, хто ти — на хвилях своєї пам’яті. А поле битви є факультативним.
