Привид прагматизму
Держава — все. Людина — пішак. З таким, абсолютизуючим роль держави, світоглядом світ прожив тисячі років, а щастя з ним не здобув. І тому будь-яка нормальна людина інтуїтивно прагне триматися подалі від жорен влади, хоча та правдами й неправдами намагається поставити громадян під свій невсипущий контроль. Така парадигма історії не мінялася століттями, й лише в сучасному світі інтереси людей стали підніматися вище прапорів царств, імперій, республік і халіфатів.
Після Другої світової війни, усвідомивши небезпеку потрапляння грізних державних машин до рук фанатиків і пройдисвітів, людство створило наддержавні структури, вважаючи, що за допомогою міжнародних організацій: судів, комітетів, банків і військ, можна контролювати антигуманні дії країн і режимів. Дещо вдалося зробити в непрості часи холодної війни. Проведено десятки успішних гуманітарних місій на різних континентах, санкції проти людоїдів, а головне — врятовані тисячі жертв репресій. Пригадаймо Нельсона Манделу, обміняного на Луїса Корвалана Володимира Буковського; випущеного з «психлікарні» Петра Григоренка... Тоді прагнення демократії не було абстрактною метою «прогресивно мислячих». Це була повсякденна турбота суспільства, прояв гуманізму й співчуття до людей, що потрапили під брандспойти поліції, танки армії й ковпаки спецслужб.
Шістдесяті й сімдесяті роки минулого століття. Локально — відлига після сталінських холодів, ширше — народження нової Європи. Повернення в політику етичних орієнтирів — спроба інтелектуалів розв’язати проблему взаємовигідної співпраці людини з державою. Час, коли країнами керували укладач антології французької поезії Жорж Помпіду, чудовий вчений і економіст Людвіг Ерхард, оксфордський професор Гарольд Вілсон... Воно минуло дуже швидко, але, як усе дійсно значиме, не безслідно. Саме тоді суспільна нетерпимість до насильства стала моральною нормою. Відтоді закони піднеслися над капіталами, й скромну чарівливість буржуазних вдач замінила філософія екзистенціалізму. Над світом гримів протестний рок, хіпстери перевищували війська за чисельністю, поети й музиканти збирали стадіони й навіть з «нашого» боку берлінської стіни люди розуміли неминучість кардинальних змін на планеті. Але настали восьмидесяті, й разом з ними нова реальність. Її не відчували в СРСР, глибоко зануреному у розв’язання утилітарних проблем бідного й безправного народу. Але найбільш далекоглядні європейці вже розрізняли силуети ворога, повсталого, немов ожила мумія, з похоронених древніх саркофагів. Професійні політики поступово змінювали у владі філософів і вчених. Поств’єтнамські антивоєнні настрої в Америці відступили під натиском мілітаризації. Краще бути підлим, але багатим, краще бути червоним, ніж мертвим — типові примовки восьмидесятих, що означали зміну орієнтирів у духовному житті. Усі втомилися від боротьби за ідеали.
1984 року чеський письменник Вацлав Гавел, тоді ще не політик, а безправний дисидент, не зміг приїхати до Тулузького університету на церемонію вручення присвоєного йому звання почесного доктора. Майбутньому президентові Чехії просто не видали закордонний паспорт. Представляти його в найстарішому науковому центрі Європи Гавел доручив своєму другу британському драматургові Тому Стоппарду, а сам написав кілька сторінок промови. Через рік її надрукували у вигляді есе деякі чеські й британські видавці. І лише через десятиліття вона здобула широку популярність. «Політика і совість» Гавела виявилася пророкуванням і застереженням. У статті він розмірковував про процеси перетворення влади на анонімну технологію правління й маніпуляції, називаючи це явище визначним для сучасної цивілізації. У ньому він бачив причину наближення глибокої кризи держав і суспільної моралі. Наведу уривок з цього тексту, що дозволяє зрозуміти щирість і далекоглядність гавелівського аналізу:
«Колись правителі й лідери — незалежно від того, приходили вони до влади завдяки династичній традиції, волі народу, виграній битві або інтригам, — були особистостями в усій своїй своєрідності, зі своїми людськими обличчями, ще якоюсь мірою персонально відповідальними за свої вчинки, як хороші, так і погані. Але нині їм на зміну прийшов управлінець, бюрократ, апаратник — професійний правитель, маніпулятор, майстер технологій управління, маніпуляції й заплутування сенсу, гвинтик державного механізму із суворо обумовленою роллю. Цей професійний правитель — «безневинний» інструмент «безневинної» анонімної влади, чия легітимність пов’язана з наукою, кібернетикою, ідеологією, законом, абстракцією й об’єктивністю, тобто з усім, окрім особистої відповідальності перед конкретними людьми, перед ближніми. Сучасний політик прозорий: за маскою розсудливості й афектованої дикції не знайдеш і сліду людини, вкоріненої в системі природного світу своїми симпатіями, пристрастями, інтересами, особистими думками, ненавистю, хоробрістю або жорстокістю. Усе це він замикає у власній ванні. Якщо ми й розгледимо когось за маскою, то це буде лише більш-менш компетентний технолог влади.
Система, ідеологія і апарат позбавили нас — як правителів, так і підданих — нашої совісті, нашого здорового глузду й природної мови, а отже, й самої людяності. Держави дедалі більше нагадують машини, люди перетворюються на статистичні «хори» виборців, виробників, споживачів, хворих, туристів або солдатів. У політиці добро й зло — категорії природного світу, а отже, застарілі пережитки минулого — повністю втрачають абсолютне значення: єдина мета політичної діяльності — успіх, що піддається кількісному виміру. Влада апріорі безневинна, оскільки не росте зі світу, де слова на кшталт «провини» й «невинності» зберігають сенс».
Прагматизм і професіоналізм. Чи не ці слова ми щодня чуємо від своїх і закордонних політиків, що переконують нас у відсутності ангажованості й емоційних впливів на їхню роботу. Але придивившись, помічаємо дефіцит людяності у представників влади. Не можна формувати суспільство тих, хто професійно співчуває й піклується, з особисто черствих і байдужих. Не можна жити без принципів, керуючись лише тим, де дешевше купити й більше отримати.
Сьогодні, коли країна занесла ногу над килимком, постеленим Європою біля входу, здавалося, треба радіти грядущим змінам. Але й у цьому першому кроці помітна вада прагматичної плоскостопості. Ми опинилися в зоні європейських інтересів зовсім не тому, що поділяємо їхні ідеали. І Європа нас приймає, не відчуваючи любові до нашої дійсності. Просто ми попрямували в бік, де за наші напівфабрикати й лояльність дадуть більше, а європейці вирішили пожертвувати принципами заради віддалення Росії від своїх кордонів. Та й 45-мільйонними ринками під час кризи не розкидаються. Тому на килимку біля входу, швидше за все, доведеться заночувати.
Філософія прагматизму, що з’явилася в XIX столітті й померла в середині XX, переживає друге народження. Вона практична й незамінна для гнучких політиків, що швидко міняють курси й переконання. «У що нам краще вірити, те і є істиною», — одна з найпопулярніших фраз одного з батьків теорії функціоналізму Вільяма Джеймса. У держав, озброєних такими ідеями, розв’язані руки, й вони можуть обирати будь-які шляхи. Людям, заради комфортного проживання в суспільстві тотальних компромісів і вигод залишається лише наслідувати приклад влади, стаючи професійними громадянами країни. Що ми й робимо, виходячи на демонстрації за гроші, голосуючи за «того хлопця, що відремонтував дорогу», ховаючись від призовів на неоплачувану службу й отримуючи на державних посадах прибуток маленьких заводів. Ми вже не гвинтики системи, а її творці.
