Привиди забутих штолень
Наші стоять в Щасті й автоматом намагаються стримати породжених у штольнях чортів і російських інтервентів. І в нас немає іншого вибору, ніж підтримувати своїх військових та вчасно робити відповідні висновки
Хай би які злі настрої витали в повітрі щодо долі Донбасу, в мене як була, так і залишається надія. Але надія моя повністю спирається на солдатів, які досі займають свої позиції, відбиваючи регулярні атаки бойовиків, незважаючи на «перемир’я». Ми стоїмо в Щасті. Може, не всім українцям зрозуміло, що саме це означає. Це означає, що мечем висимо над головою терористів у Луганську та при цьому контролюємо стратегічний об’єкт — Щастинську ТЕС, а це живлення всієї Луганщини. А ще це місто має потрапити до так званої буферної зони, яку передбачено Мінським меморандумом.
«Ми стоятимемо тут на смерть!» — каже мені Микола Греков, який перебуває зараз у цьому місті. Називає себе бородатий і навіть епатажний Микола простим рядовим. Микола насправді не простий рядовий — він колишній мер Олександрівська. А зараз у нього за спиною автомат, і він знову озвучує давно висловлену думку, що на сході України не точиться ні громадянська війна, ні навіть війна українців із росіянами. На Донбасі точиться війна між добром і злом, між розумом та відсталістю, між адекватністю та очманілістю. «Очманілі» — так називає тепер простий солдат тих, хто із власної волі дозволив позбавити себе води, світла, газу, елементарних прав громадянина й навіть життя. В Луганську, наприклад, з 1 жовтня обіцяють запустити навчальний процес, та лише струм у мережу при цьому планують подавати по дві години зранку і дві години звечора. Проте безкоштовно. А може, для когось більше й не треба? Може, саме про це хтось і мріяв?
У звичайному модулі на ринку в Києві роздивляюся товар. Продавець Валентина, виявляється, із Лисичанська, але вже десять років мешкає в столиці. «Знайти квартиру для луганчанки в столиці зараз вкрай важко, — розповіла вона. — Часто відмовляють, лише дізнавшись адресу прописки». Валентина нещодавно їздила ховати брата на батьківщину і через блокпости мало не спізнилась. Коли побачила свій будинок, зомліла. Снаряд влучив у проліт під’їзду, ступати на верхні поверхи понівеченими сходами зі звисаючими перилами небезпечно. Майже всі вікна будинків у дворі вибиті, заклеєні поліетиленом. «Не всі нас тут розуміють, навіть звинувачують, що ми самі хотіли тієї біди. А я в житті не могла собі уявити, що таке могло статись», — бідкається жінка. Недалеко від Валентини торгує посудом Василь із Західної України. Розговорились. Він, як і Валентина, приїжджий, як і вона, вийнаймає хату і, як і вона, нарікає на те, що відбувається. Криза тисне на всіх. «Я продав вам келих за такою ціною, а завтра прийду на склад і куплю його за ще більшою. І за що мені працювати?» — інфляція з’їдає доходи українця. І сам Василь, засумувавши, натякнув: «Так у мене є куди повернутись. А вам?» — дістав дві чарки і подарував на спогад. Війна на сході України побила і синів Західної України, і одеситів, і полтавчан, і житомирян, і лучан, і киян... Війна кожного з нас, хоч би де ми жили, примусила відчути матеріальний гніт, який ще більше підсилює роздратування.
Чого їм там на сході не жилося? — це запитання виникає у киян постійно. На це запитання я як східняк намагаюся їм якось відповісти, підвести базу пояснень, але розумію, що словами «обдурені» чи «обкурені» проблеми не обґрунтуєш. Відповіді на це не дають і ЗМІ. Якось, ще коли я перебував у Луганську, мені зателефонував один всеукраїнський телеканал і запропонував самому знімати на відео свій день. Їх цікавили подробиці й нюанси життя людини в зоні АТО. Я, звісно, чемно відмовив, але з того моменту мене не полишає огидне відчуття, що для когось ця бійня, ця трагедія, це цунамі — не більше як буря в склянці. Таке собі реаліті-шоу «за склом». Глибинні соціальні процеси намагаються дослідити лише деякі журналісти і соціологи. Та вузол причинно-наслідкових течій настільки складний, що комусь легше спростити його до кричущого, легко проданого заголовка. Доки ми шукаємо такі заголовки й висмоктуємо з пальця теми, на наших очах відбуваються глибинні зміни в суспільстві. Воно трансформується, набуває нових стереотипів мислення, нових, далеко не завжди позитивних інерцій, які ми не стільки вивчаємо, як використовуємо і тим самим ще більше посилюємо.
Спостереження за проблемою на Донбасі натякають нам, що те лихо, яке там коїться, не обмежується лише інтервенцією Росії. Росія, яка, безумовно, готувала цей конфлікт, стала ж і його детонатором у зручний момент. Але звинувачувати лише Путіна — це виносити за дужки й власні вади. Український політикум у свою чергу — це така собі надбудова над суспільними процесами, над народом, яка паразитує на його хибах. Таке паразитування в стомленому болячкою тілі лише підштовхує до нових революційних сплесків, якими, безумовно, скористається наш близький сусід. Один луганчанин пригадує, як біля Алчевська збудували багато вітряків, що попри всі корупційні складові (зрозуміло, що хтось на цьому непогано заробив), засвідчувало, що XXI століття таки приходить і до Донбасу. Але, додає мій земляк, хоч би скільки ми їздили Донбасом — скрізь ми бачимо копанки, копанки, копанки і при цьому зубожілі, нікому не потрібні шахти. Що таке вітряки? Це — нова епоха. Що таке копанки? Це — ХVIII століття. Вітряки тепер стоять без діла, а копанки, як дешеве джерело неймовірних збагачень певних осіб, працюватимуть і далі. Тільки тепер автомат остаточно поховав надію на бодай натяк прогресу. То, може, все до того йшло? Може, «ЛНР» і «ДНР» — це просто потворний привід, який рано чи пізно мав виникнути в темряві багатокілометрових штолень? Забутих столицею, полишених нашою увагою та відданих червонопиким демонам штолень...
А поки що наші стоять у Щасті й автоматом намагаються стримати породжених у цих штольнях чортів та російських інтервентів. Стоять на смерть. І в нас, українців, немає іншого вибору, як вірити й підтримувати їх — наших військових — та вчасно робити відповідні висновки. Чи немає підґрунтя для повторення такої ж смертельної авантюри вже на інших теренах країни?
