Райкін і моральність
Художній керівник театру «Сатирикон» Костянтин Райкін різко висловився проти цензури в мистецтві і спроб громадських організацій зазіхати на свободу творчості. Він висловив стурбованість спробами чинити тиск на мистецтво і театр зокрема. Подібні дії він охарактеризував як «абсолютно беззаконні, екстремістські, нахабні, агресивні».
У популярній соціальній мережі пожвавлення. Сам Райкін! Ух, як сказав! Піднімається Росія! Відкривається внутрішній фронт боротьби!
Засмучуся сам і засмучу інших - внутрішньоросійського фронту боротьби поки не буде. Не настав час, а коли прийде ніхто не знає. Російська опозиція заблукала у касьянових і навальних, люто ділячи між собою копійчані рейтинги.
А тут ще й приголомшлива заява Альфреда Коха, який сказав, що найбільш продуктивно протистояти путінській диктатури зараз можна тільки ззовні. Усередині Росії можливості для ефективної боротьби практично зникли.
«Небезпечно і підло закликати до активності», - авторитетно заявляє Кох, підтверджуючи безпорадність ліберальної опозиції.
Ви вже якось самі. А нам тут небезпечно, та й дощ на вулиці. Які протести? Мабуть, так слід розшифровувати слова опозиціонера.
Я помітив, що будь-який виступ представників російської опозиції в Україні закінчується, найчастіше, моралями. Нам пояснюють, як нам облаштувати Україну і як проводити реформи. Іноді «експерт» в запалі забувається, і в його голосі з'являються повчальні нотки. Хочеться запитати, а самі ж бо вмієте? Це лояльні до України люди, а не ті, які застосовують до Криму закон бутерброда, який надкусити можна, але віддати назад проблематично.
Повернімося все ж до Райкіна. У 2000 році він підтримав кандидатуру Володимира Путіна на пост президента. Того ж року він підписав звернення на підтримку путінських дій у Чечні. Коли рівняли з землею Грозний, то вбивали не тільки чеченців, а й російських людей.
Райкін не став підписувати разом з іншими діячами культури відкритого листа на підтримку анексії Криму. Однак улітку 2014 року сказав в інтерв'ю: «Думаєте, я в якійсь частині своєї натури не радію, що Крим став тепер російським? Так, радію, звичайно!.. Коли я дізнався, що ми не будемо взагалі втручатися в справи України, коли там якісь почалися націоналістичні такі настрої, я перше, що подумав: «А як же російські люди? Як же російське місто Севастополь, яке я так люблю?»
Не думаю, що радість Райкіна щодо факту захоплення Криму пройшла. Тим більше що він думає про російських людей, які були врятовані від кривавої хунти. Інакше, російське місто Севастополь потонуло б у крові, а так - все нормально. Щоправда, зникають кримськотатарські активісти, так вони ж не росіяни. Нехай про них хтось інший подбає.
Моральність - справа державна, і саме світська держава вирішує, чи можна в храмі ловити покемонів і яку суспільну небезпеку може ця ловля становити. Чи варто довіряти діячам культури в цьому серйозному питанні?
Претензії Райкіна, звичайно, обґрунтовані, тільки висунуті не за тією адресою. Всі ці православні активісти, ряджені козаки, мотоциклісти, шиплячі бабці у храмах, об'єднані пристойним словом «громадськість», - породження режиму Путіна. Саме під його заступництвом і захистом перебуває ця публіка, що уявила себе цінителем високої моральності.
Виходить, що ставлення до моральності у Костянтина Аркадійовича розмите, а межі рухливі. Картини сечею поливати не можна, а вбивати в Україні та Сирії можна.
Якщо здорову людини посадити до божевільні, то вона повинна боротися за свою свободу, а не за право дивитися телевізор після відбою. Претензії в цьому випадку треба висувати головному лікарю, а не прибиральниці і санітарові.
Райкін наробив багато галасу. Сам Залдостанов вступив з діячем культури в полеміку, а старший каштелян Пєсков намагається їх примирити. Так чи варто захоплюватися подібною російською кухнею і звертати увагу на мишачу метушню домашньої прислуги? Нехай собі граються скріпами, як жовнами. Залдостанов і Райкін - прислужники, хоч і з різним ступенем таланту. Питання анексії Криму об'єднує їх і ставить між ними знак рівності. Вони - подільники Путіна.
А що ж опозиція? Вона в безпробудному розпачі, роз'єднана і без народної підтримки. Внутрішній фронт опору може ніколи не відкритися, а наступник Путіна (колись дідько забере його до себе) просто успадкує 86% (чи скільки їх там зараз?) підданих.
А що Райкін? Йому, швидше за все, дадуть грошей на ремонт місця для видовищ. Свобода для Труффальдіно із Ленінграда - миска юшки, можливість щось попросити у головного театрала країни. Він родом з СРСР і знає, що за лояльність до влади завжди платять дзвінкою монетою. У ті часи це був набір, що складається з машини, дачі, квартири. Ще були закордонні поїздки, в яких можна було відпочити від будівництва комунізму.
І в сучасній Росії культура - справа вигідна. Це вам скаже будь-який віолончеліст. Гроші теж можуть бути джерелом духовності.
Колективне сприйняття краще виробляє і тренує телевізор. Театр завжди протиставлявся масовій культурі і претендував на елітарність. Яка може бути елітарність, якщо керівник театру схвалює анексію Криму, нічим не відрізняючись від одновірців із «громадських організацій», готових кастетом і сечею боротися за духовність і моральність своїх одноплемінників?
Коли представники «громадських організацій» будуть виловлювати діячів культури і бити їх у під'їздах за всілякі театральні вольності, то вони й тут шаркатимуть ніжкою перед господарем, стираючи підбори.
Я не вірю тому, що у росіян немає протестних настроїв. Є, але центром цих протестів російська опозиція не виступає. Про російський театр і кіно й говорити не доводиться. Вони існують на гроші держави російської, тобто на гроші Путіна, оскільки той і є Росією.
Це був помилковий виклик! Протест несправжній, театральний, награний. Промінь світла не пробив непроглядну темряву в темному царстві Путіна, не став іскрою, з якої може зайнятися полум'я. Керівник кріпосного театру не буде джерелом протесту, та й театральна публіка вже мало відрізняється від вулиці.
Вкрадене сонце Криму запаморочило голови тріумфуючій більшості, об'єднало Райкіна з Залдостановим, Прохановим і поки ще живим Гіркіним. А це гірше за сечу активістів на виставці фотографій.
Валерій ФУЙОР, правозахисник
