Reductio ad absurdum*
Хоч як парадоксально це звучить, українська держава має бути вдячна Комуністичній партії Богемії і Моравії
Проти України останнім часом висувалося чимало звинувачень (гадаю, досить лише згадати тут назви таких країн, як Польща та Угорщина), але саме ця партія змогла довести їх до абсурду.
Йдеться, звісно, не про те, що Україна цілком безгрішна — за будь-яким народом в історії тягнеться кривавий слід, і український не виняток. Ми не святі і не дияволи — ми нічим не відрізняємося від решти людей і решти європейців. Саме тому досі залишається актуальною формула «Прощаємо і просимо прощення». Україна досі її дотримується, і досі зберігається надія, що наші найближчі сусіди повернуться до неї. Інакше й надалі, за висловлюванням Маркса, мертвий хапатиме живого.
Проте саме сьогодні у східноєвропейських країнах спостерігається така тенденція: будь-яку біду, будь-яку провину ставлять на карб Україні. «І каплицю теж я розвалив?» До причин цього явища ми перейдемо трохи пізніше, а поки що — про ту точку, де воно переходить у глузування над самим собою. Отже, в чому ж Україна виявилася винною цього разу?
Йдеться не більше, не менше як про придушення «Празької весни» 1968 року. За словами лідера чеських комуністів Войтеха Філіпа, винним у цих — і справді, надзвичайно ганебних — діях був зовсім не СРСР, а Україна.
«Але в політбюро (ЦК Комуністичної партії. — І.Ф.) Радянського Союзу в той час був лише один чистий росіянин, і він голосував проти вторгнення. Радянський лідер Леонід Брежнєв був з України. Головною силою армій, що вторглися, були українці», — заявив Філіп, слова якого цитує впливова британська газета The Guardian.
Для комуніста, безумовно, дивно виводити позицію того чи того політичного діяча з його етнічної належності, але не чіплятимемося до дрібниць. Важливим є те, що такий підхід і для некомуніста не просто дивний, але абсурдний — а, як ви пам’ятаєте, ця стаття розпочалася саме з розмови про абсурд. Так, Брежнєв і справді народився в українському місті Кам’янське на той час Катеринославської губернії — проте...
Радянський Союз під керівництвом Йосипа Сталіна накоїв багато чого, і, м’яко кажучи, далеко не все є гідним похвали. Проте автор цих рядків не пригадає жодного випадку, коли претензії за ці справи та їхні наслідки висували б Грузії — на тій підставі, що Сталін походив з цієї країни. Чимало крові пролила й наполеонівська Франція — але кому спаде на думку спитувати за них з Італії лише тому, що Наполеон був етнічним італійцем? Тут, щоправда, відкривається простір для дискусій: його рідна Корсика входить до складу Франції, що жодним чином не нівелює походження великого завойовника.
Утім, облишмо жарти. Навряд чи хтось візьметься заперечевати той факт, що Празьку весну розчавив своїми танками СРСР, офіційним правонаступником якого наразі є Росія, а аж ніяк не Україна. І Брежнєв, якби був за народженням хоч японцем, очолював на той час Радянський Союз, а не якусь іншу країну.
Чому ж головний чеський комуніст раптом почав звинувачувати Україну? Навряд чи варто шукати в усьому прихований сенс і підозрювати Комуністичну партію Чехії та Моравії (солідну організацію, яка налічує десятки тисяч членів і має майже вісім відсотків місць у нижній палаті чеського парламенту) в тому, що її куплено Кремлем. Можливо, якісь кошти він у неї і вкладає, а можливо, й ні. Проблема в іншому, і вона є набагато серйознішою.
Ще з радянських часів комуністи і дуже багато лівих у світі звикли розглядати всі глобальні процеси як протистояння двох полюсів: СРСР — полюс добра, США — полюс зла. Радянського Союзу немає ще з 1991 року, але «полюс зла» нікуди не подівся, і комуністи, як і раніше, вбачають сенс свого існування в боротьбі з ним.
На початку нульових років Росія не те, щоб оголосила себе відродженим СРСР, але зробила важливий крок до цього. Ні комуністичну ідеологію, ні навіть червоний прапор не повернули зі звалища історії. Проте Володимир Путін відновив у Росії колишній радянський гімн і виголосив відому фразу про розпад СРСР як про найбільшу геополітичну катастрофу XX століття. А 2007 року його відома «Мюнхенська промова» проголосила, по суті, нове протистояння Росії з НАТО. Нічого більшого західним лівим і не потрібно. Їх, за словами поета, «обмануть несложно» — вони й самі «обманываться рады». Якесь можливе фінансування з Москви (якщо воно справді було, доказів чого немає) виявилося лише приємним бонусом до того, що ці люди зробили б і безплатно.
Саме тому такий шалений ентузіазм викликала серед цієї публіки поява «ДНР» і «ЛНР». Навіть в Італії на демонстраціях ліві несли гасла з ім’ям Мозгового. Звичайно, в ідеології самопроголошених республік не було жодної лівизни, ба більше, визначення «ультраправа» було б для неї надто м’яким. Але що з того? «Республіки» підтримували Росію і прагнули до відновлення СРСР — в усякому разі, на словах. Україна Росії протистояла і сподівалася на захист США. Для лівих не було анінайменших сумнівів, хто належить до царства добра, а хто — до царства зла.
Ця ситуація видається сумною, як сумним є будь-яке кохання без взаємності. Хоч би як ліві симпатизували Кремлю, сам він у своїй європейській і американській зовнішній політиці явно схиляється до підтримки навіть не правих, а ультраправих. Не варто забувати, що Кремль практично офіційно утримує на посаді «придворного філософа» Олександра Дугіна, якого навіть не будь-який фашист погодився б визнати за свого.
Підтримка на виборах таких кандидатів, як Дональд Трамп і Марін Ле Пен, каже сама за себе. Проте ще задовго до цього, 2015 року, сталася подія набагато красномовніша. Зараз, можливо, про це хтось вже забув, але ми можемо нагадати.
Саме у той час, у розпал російської агресії проти України, у Санкт-Петербурзі відбувся «Міжнародний російський консервативний форум». Назва почасти відображає суть заходу, але недостатньо, тому нагадаємо лише декого зі списку учасників: грецьку «Золоту зорю», італійську «Нову силу», болгарську «Атаку». На згадувану Марін Ле Пен чекали, але вона не визнала для себе за можливе приїхати, бо дорожить своїм іміджем респектабельного політика — вона на той час мала третю партію у Франції. Захід вважав для себе надто одіозним навіть угорський «Йоббік» (ця фраза звучить майже так само, як «звільнений із зондеркоманди за жорстокість»).
Проте загадкова ліва душа непередбачувана — вона, як і раніше, схиляється до Росії. І шукає зло у всьому, що має хоча б віддалений стосунок до Америки — зокрема в Україні.
Втішає хоча б те, що ліві у своєму антиукраїнізмі переходять межі розумного, нехай і не всі, але деякі. І цим підтверждують: не на всі звинувачення на адресу нашої країни варто звертати увагу.
* Reductio ad absurdum (лат.) — доведення до абсурду.
