«Рівновіддаленість» чи колаборантство?
Почну з цитати.
«Поки одні беруть інтерв’ю у жителів окупованих територій, щоб показати Україні і світу, як ті ненавидять «хунту», зневажають «карателів» і славлять Росію, інші акцентують увагу на тому, що РФ веде проти України широкомасштабну війну, проводить зачистки, каральні операції, посилює свою військову присутність і піддає переслідуванням українських громадян… Завдяки вкиданню «Миротворця» раптом стало очевидно, що той, хто представляє ситуацію як «сепаратистські настрої на Сході і Півдні», «волю народів Криму і Донбасу», «внутрішньоукраїнський конфлікт», отримують акредитацію у окупантів, мають безперешкодний в’їзд на окуповані території. Там же, де має місце констатація очевидного факту про російську агресію проти України, про маріонетковий характер влади окупованих територій, про міждержавний військовий конфлікт – там виникає загроза життю, свободі, вимальовуються цілком реальні тюремні терміни».
Це – дуже точне, як на мене, описання Ларисою Волошиною у статті «Патентовані українці» сутності двох підходів до журналістики – принципово різних підходів! – у зв’язку з російською агресією проти України. Саме по цій лінії проходить вододіл між тими журналістами, хто добровільно співпрацює (колаборує, якщо використати французький відповідник) з окупантами, і тими, хто не хоче цього робити. Тільки от стосується це не тільки українців, а і європейців й американців, які заплющують очі на свою співпрацю з тими, хто вперше після Гітлера здійснив у Європі операцію «аншлюс» й організував «русскую весну», яка в основних своїх рисах копіювала судейську весну 1938-го…
Утім, посутньо така сама лінія вододілу проходила у журналістиці завжди, коли йшлося про тоталітарні режими.
Ось ще декілька цитат – цього разу з книги американського письменника й журналіста Вільяма Ширера «Берлінський щоденник». Ширер працював на різні американські мас-медіа в Австрії, Німеччині, Франції і Чехословаччині у 1934-41 роках, а разом із тим досліджував сутність нацизму. Він добре розумів неоднозначність свого становища – з одного боку, журналіст із на той час нейтральних Штатів, які тримали дистанцію щодо європейських конфліктів, з іншого боку – переконаний противник усіх видів тоталітаризму, змушений лояльно ставитися до тоталітарної влади та терпіти некомпетентні дії (а частіше – бездіяльність) американської влади щодо Гітлера. І не лише влади, а й прихильників «нейтральної лінії» в журналістиці, які домінували в американських і британських мас-медіа того часу.
Ось три красномовних фрагменти з «Берлінського щоденника».
«Берлін, 30 грудня 1935 року.
Додд (посол США – С.Г.) скликав нас сьогодні на бесіду з Вільямом Філіпсом, помічником державного секретаря, який перебуває тут з візитом. Ми запитали його, як діятиме Вашингтон, якщо нацисти почнуть нас висилати. Він дав чесну відповідь, сказавши: «Ніяк». Ми вважали, що якби на Вільгельмштрассе знали, що за кожного висланого американського кореспондента Америка видворить одного німецького журналіста, то, можливо, нацисти двічі б подумали перед тим, як діяти проти нас. Але помічник держсекретаря заявив, що у державного департаменту немає закону, за яким він може діяти в таких випадках, - прекрасний приклад слабкості нашої демократії.
Берлін, 16 серпня 1937 року.
Норман Еббот з лондонської «Times», безперечно, найкращий кореспондент в Берліні, поїхав сьогодні ввечері. Його вислали після аналогічної акції Великої Британії, яка видворила двох нацистських кореспондентів з Лондона. Нацисти скористалися слушною нагодою, щоб позбутися людини, яку вони завжди боялися і ненавиділи за її всебічну обізнаність щодо їхньої країни і їхніх закулісних справ. «Times»… ніколи особливо не підтримувала Нормана і друкувала лише половину того, що він писав.
Берлін, 12 листопада 1939 року.
Біч Конджер із «Herald Tribune», який прибув сюди лише місяць тому, сьогодні висланий. Нацистам не сподобалася стаття, яку він написав. Вони зажадали спростування. Він відмовився. В останню хвилину високопоставлений нацистський чиновник викликав його і запропонував влаштувати його берлінським кореспондентом великої американської радіомовної мережі… Хоча нацисти мене і не люблять, але, думаю, ніколи не виженуть. Справа в тому, що тексти моїх передач проходять попередню цензуру, тому, що б я не сказав в ефірі, це не може бути використано проти мене. Кореспонденти газет можуть передавати по телефону все, що завгодно, і ризикують, таким чином, повторити долю Конджера. Така форма цензури ще гірша ніж наша, тому що в нью-йоркських офісах прес-асоціацій і в нью-йоркських газетах не люблять, коли їхніх кореспондентів висилають».
Утім, Ширер помилився – нацисти спершу створили йому нестерпні умови, а в листопаді 1941-го позбавили можливості працювати в Німеччині…
Отож робота журналістом у тоталітарному Рейху вимагала або відмову від намагань говорити правду під загрозою висилки з Німеччини і втрати роботи у США, або ж прилаштування до умов й оприлюднення напівправди чи неправди. Ширер і декілька його колег зуміли створити канали передачі до Штатів правдивої інформації, за допомогою якої розкривали американцям справжнє обличчя нацизму й готували націю до неминучого зіткнення з Гітлером. Але то був радше виняток у журналістському середовищі…
Ті ж самі проблеми змушені були розв’язувати західні журналісти, які працювали в СРСР у порівняно «вегетаріанські» у порівнянні зі сталінськими часи Хрущова та Брежнєва. Знаний дисидент Володимир Буковський, якого вислали в середині 1970-х з Радянського Союзу, писав у 1981 році: «Пробити в 60-і роки якусь інформацію про арешти було надзвичайно важко. Журналіста, висланого з Москви, автоматично виганяли з роботи в його країні або переводили на погане місце. Він вважався невмілим працівником: не зміг «порозумітися» з радянською владою. Навіть багато пізніше, в 1970 році, моєму другові, кореспонденту Ассошіейтед Прес у Москві Дженсену, його вашингтонська начальство заборонило писати будь-які статті після нашого з ним інтерв’ю. А потім узагалі перевели до В’єтнаму».
Буковський у книзі «Нотатки мандрівника» наводить поміж іншого численні приклади того, як західна преса (не комуністична, а ліберальна!) цькувала Сахарова, Солженицина й увесь дисидентський рух, спираючись на надану їхніми кореспондентами у Москві інформацію і виступаючи, таким чином, мимовільними (а іноді – й не дуже мимовільними) знаряддями Кремля та Луб’янки в ідеологічній війні…
Іншими словами, охочих «конструктивно співпрацювати» з агресорами й носіями тоталітарної ідеології серед журналістів демократичних країн упродовж останніх ста років завжди вистачало. Хтось аргументував свою колаборацію необхідністю всебічно висвітлювати ситуацію у світі. Хтось просто заробляв гроші. Хтось вів мову про нейтральний статус журналістів в політичних протиборствах. І дуже мало хто свідомо намагався протидіяти злу, яке в разі своєї перемоги нищило свободу слова як таку і мало знаряддям свого ствердження масовий терор, спрямований не тільки проти свідомих противників режиму, а й проти всіх «неправильних» осіб. У цьому плані нинішня ситуація з «акредитацією» українських і західних журналістів у терористів на Донбасі продовжує далеко не найкращу практику тих мас-медіа демократичних держав, які колаборували з тоталітарними агресорами.
