Росія шукає миру через війну
Удар російських військ та сепаратистів по Мар’їнці переслідував не лише військові цілі. Починаючи цю провокацію, у Москві мали усвідомлювати можливі наслідки. Проте ризиками знехтували, сподіваючись, що переможців не судять. Київ та його західних партнерів Кремль намагався змусити піти на мир на своїх умовах. Для надання цим умовам необхідної ваги й потрібна була локальна перемога.
Накопичення російських військ перед Мар’їнкою відбувалося вже кілька днів. Зрозуміло, що це не залишилося непоміченим на українському боці. Легко було здогадатися, що наші військовики вживуть необхідних заходів і просто так із Мар’їнки не підуть. Якщо план полягав у раптовій атаці, то це було нерозумно. Демонстративне накопичення сил за визначенням не дає раптовості.
Другий фактор. Останні бої показали певну обмеженість оперативних можливостей сепаратистів та російських військ. Вже зрозуміло, що наступати вони можуть тільки на одному напрямку, й без істотного нарощування контингенту російських військ на Донбасі реальних можливостей розширення окупованої території немає. На жодні відволікаючі операції сил ворог вже не має.
Сполучення наступу в передмісті Донецька й зустрічі G7 говорить тільки про одне. Очевидно, генерали запевнили політичне керівництво Росії в неминучій перемозі й черговому котлі для українських військ.
Друга тактична військово-політична мета полягала в тому, щоб змусити Київ послабити блокаду Придністров’я шантажем розширення наступу на Донбасі.
Зрив переговорів у Мінську й розслідування у FIFA, що розпочалося нещодавно, загрожують вже особистому реноме Путіна всередині країни. Захід завдав асиметричного удару, про що недвозначно попереджав Москву. Спочатку судовий розгляд щодо отруєння Литвиненка в Лондоні, потім одкровення колишнього російського бізнесмена про корупцію в петербурзькій мерії й особисто Володимира Путіна. Початковий ефект був не надто гучним, тепер резонанс виявився занадто оглушливим.
Вихід справи FIFA до інформаційного простору саме зараз пов’язаний із чисто технічними аспектами. Слідчі чекали, коли всі вищі функціонери зберуться в Цюріху, щоб не шукати їх по всьому світу. Втім, це фактор вторинний. Москві ясно показують наявність досить серйозних важелів для впливу на неї, навіть не вдаючись до розширення санкцій. І скасування чемпіонату світу з футболу в Росії зовсім не останній аргумент, який має переконати російського президента почати якось діяти у виконанні мінських протоколів.
Другим необачним кроком Москви був зрив мінських перемовин. Як результат, послідувала відставка спецпредставника голови ОБСЄ з України Хайді Тальявіні. З нею Москва навчилася працювати ще з часів Кавказької війни з Грузією 2008 року. Інший дипломат може виявитися не настільки зручним для Кремля, й переговори в Мінську підуть ще складніше, якщо вони взагалі відновляться.
Останнім часом Москва поводиться в дипломатичній та пропагандистській сфері вкрай нервово і незграбно.
У відповідь на анексію Криму ЄС, США, Канада та Японія запровадили заборону на в’їзд на свою територію й заблокували рахунки у своїх банках тих, кого вважали причетним до агресії проти України. Зрозуміло, список був негайно підданий гласності з висуненням звинувачень.
Відповідаючи на санкції Заходу в російському МЗС створили секретний «чорний список». Туди зібрали тих, хто засвітився у «ворожих діях щодо Росії», чи то заяви на підтримку України, чи висилка російського дипломата, спійманого на шпигунстві. Як його складали, залишається невідомим, але одне можна сказати точно: критерії включення виявилися досить розпливчастими. До нього потрапили депутати французьких Національних зборів від Соціалістичної партії, які взагалі з приводу української кризи не виступали.
До того ж список залишався секретним — озвучити безглузді звинувачення було досить складно.
І тут почалися проблеми. Прикордонна служба почала затримувати й висилати фігурантів російського списку. Щоразу відбувався міжнародний скандал. Російський МЗС вирішив без галасу поінформувати європейських колег про те, хто увійшов до секретного списку. Попередьте, щоб не планували поїздок до Росії і не намагалися відкривати рахунки в «Сбербанке» або «ВТБ».
Взагалі, нахабству європейців, на думку Москви, можна лише дивуватися. Отримавши список, вони відразу зажадали пояснень. На якій підставі конкретних політиків до нього включено.
Що-небудь переконливе сказати із цього приводу неможливо, тому на Смоленській площі в Москві витиснули із себе чудове роз’яснення: список був таємним, щоб ... не кидати тінь на репутацію включених туди людей. Адже зрозуміло, що включення західного політика до «чорного списку» російського МЗС залишає на його політичній репутації незмивну пляму. І відмова у можливості відкрити рахунок у російському банку буквально приводить його фінанси на межу особистого дефолту.
Як відомо, поспіх потрібний лише при ловлі бліх. Чомусь Володимир Путін завжди поспішає зі своїми привітаннями. Щойно російський національний лідер привітав Йозефа Блаттера з його тріумфальним переобранням, як новий старий президент FIFA подав у відставку. 2004 року головний російський начальник поспішив привітати Віктора Януковича, але того разу останній президентом не став. Бачимо чітку кореляцію між привітаннями Путіна й подальшою швидкою відставкою тих, кого він вітає.
Друга практично функціональна залежність. Усіх друзів Кремля рано чи пізно звинувачують у продажності й корупції. Ясно, як білий день, що це зловмисні підступи ворогів держави російської. Хоча чомусь Путін вибирає друзів зовсім не схожих на Махатму Ганді. Російський президент якось зізнався, що його єдиного він поважає і шкодує, що не довелося з ним поговорити. Занадто пізно народився нинішній російський очільник.
Неприємним сюрпризом для Кремля стала жорсткість позиції Києва. Перехід до обмеження й припинення постачань продуктів і товарів на окуповану територію Донбасу ставить Москву перед необхідністю взяти на себе утримання майже 3 млн осіб. Додамо до цього й Крим. Всього понад 5 мільйонів за відомих логістичних труднощів. Все це вимагає додаткових витрат російського бюджету, на які піти зараз і в найближчому майбутньому дуже складно. Та й на проведення чемпіонату світу з футболу потрібні трильйони рублів, і їх також потрібно десь взяти.
Виходить, що куди кинь — усе клин. Захід явно підсилює тиск, зокрема й у військовій галузі. Патрулювання російських кордонів американськими літаками — наочне свідчення того, що час умовлянь добігає кінця. На саміті G7 санкції були продовжені й при новому загостренні можуть бути посилені. Надії на розкол в ЄС і взагалі на Заході не виправдалися. Німеччина та США демонструють єдність. Навряд чи Париж чи Рим зважаться на окрему позицію.
У цих умовах Путін вирішив спробувати вирішити проблему військовим шляхом і таким чином прийти до миру через війну. Атака в Мар’їнці провалилася, повторити щось подібне в іншому місці буде дуже складно. Виявилося, що українська армія вже інша й з нею буде не дуже просто, на що все-таки сподівалися в московських штабах.
Ось чому Путін почав говорити в іншому тоні. У великому інтерв’ю авторитетній італійській газеті Corriere della Serra («Вечірній кур’єр») він демонструє миролюбність. «Ми, звичайно, зі свого боку робимо й робитимемо все, що від нас залежить, щоб вплинути на владу невизнаних, самопроголошених республік — Донецької і Луганської республік». Щодо «ДНР» та «ЛНР» використовуються терміни на кшталт «невизнані території», «національні меншини». Про жодне визнання цих утворень не йдеться.
Умова Москви перша й головна — конституційна реформа й визнання особливого статусу, мається на увазі особливих відносин із Росією, Донбасу. Київ же наполягає на своїй першій і головній умові — відновлення контролю над кордоном.
Компроміс між ними знайти неможливо. Хтось повинен поступитися. Київ це робити не має наміру. Які наміри має Москва, скоро дізнаємося.
