Росія: стабільність і добробут понад людяність і свободу?
Далекого від нас 1932 року визначний російський фізіолог Іван Павлов – академік та Нобелівський лауреат – так визначив головні причини популярності тоталітарних ідей в Росії та відданості більшості росіян деспотичній владі, під якими б гаслами вона не виступала: «Мушу висловити свій печальний погляд на російську людину – вона має таку слабку мозкову систему, що не здатна сприймати дійсність як таку. Для неї існують тільки слова. Її умовні рефлекси координовані не з діями, а зі словами».
«Должен высказать свой печальный взгляд на русского человека – он имеет такую слабую мозговую систему, что не способен воспринимать действительность как таковую. Для него существуют только слова. Его условные рефлексы координированы не с действиями, а со словами».
З позиції сьогодення варто запитати себе: чи мав рацію визначний учений? Чи, може, він був украй неполіткоректний, говорячи таке про свій народ? Як на мене, його позиція, висловлена за умов сталінського тоталітарного режиму, у будь-якому разі заслуговує на повагу та взяття до уваги.
Не менший евристичний потенціал, видається, має і сформульована у ті ж роки концепція західного філософа й психоаналітика Еріха Фромма, яку він висловив згодом у книзі «Втеча від свободи». За Фроммом, певні суспільні обставини, несприятливі для людської самореалізації та щастя, пов‘язані з розпадом попереднього типу суспільних зв‘язків та виникненням невпевненості у собі ізольованого індивіда, стимулюють виникнення масового невротичного за своєю суттю стану, коли виникає спокуса відмови від свободи на користь подолання самотності та здобування гарантій бодай мінімального добробуту. Впевненість у собі, внутрішню силу індивід здобуває не за рахунок мобілізації ресурсів власного «Я» і дружніх стосунків з іншими індивідами, а завдяки підкоренню знеособленим механізмам автократичної влади. Ця зовнішня сила стає таким собі «чарівним помічником» людини, яка добровільно підпорядковує себе зовнішньому авторитету – партії, державі, вождеві, «закону і порядку» як самоцінності.
Російська «втеча від свободи», як і здатність не бачити за словами дій, мають серйозне історичне підґрунтя. Якби його не існувало, то як би, скажімо, могла нинішня російська історична наука (незгідних можна перерахувати на пальцях) оцінювати добу Сталіна як загалом прогресивну епоху «суспільної модернізації», а десятки мільйонів жертв списувати на «неминучі труднощі», - і це без заперечень з боку не лише малоосвіченої публіки, а й з боку знаних інтелектуалів і студентів, що вчаться на книжках таких істориків…
Що ж, свою роль зіграли і часи Івана Грозного, і сотні років самодержавства, і рабський стан селянства, відомий під фальшивим іменем «кріпацтва», і всі ті колосальні трагедії, які відбувалися за останні сто років із російським народом – і не в останню чергу завдяки певним якостям більшості цього народу. Та не будемо надто заглиблюватися в історію, поглянемо на останні 25 років, що минули з часу «серпневого путчу». Падіння комунізму та проголошення демократії було з ентузіазмом сприйняте більшістю загалу. Та настрої відчутно змінилися в силу кричущої незугарності ринкових (точніше, квазіринкових) реформ, які в своїй основі мали перехід виробничих, сировинних і торговельних потужностей із корпоративно-бюрократичної до кланово-олігархічної власності, а для основної маси населення звелися до різкого зубожіння і втрати трудових мотивацій. «Лихие девяностые», - так нині прийнято звати те десятиліття, хоча саме тоді існувала реальна свобода слова та політичної діяльності, а гуманітарна наука не була прислужницею «лінії партії». Проте це відійшло на задній план перед потребою збереження такого-сякого добробуту. Якщо в Польщі для цього населення прагнуло швидше рухатися вперед, то у Росії на перший план вийшло масове бажання повернути колесо історії. Відродилися антидемократичні настрої, потяг до «сильної руки», до неосталіністських методів управління, до зрівняльної соціальної справедливості. А дефолт 1998 року став тяжким ударом по середньому класу і відвернув його настанови від цінностей свободи на користь пошуку «закону і порядку» за будь-яку ціну. Відтак Росія кінця 1990-х стала місцем, де «втеча від свободи» виявилася в силу комплексу обставин настановою десятків і десятків мільйонів людей.
До цих чинників варто додати майже загальне прагнення «відновлення втраченої величі» Російської держави, продовження її «історичної місії» як центру якоїсь особливої цивілізації, докорінно відмінної від європейської. При цьому не лише влада, а й більшість суспільства згодна, що засадничі європейські принципи соціального та політичного життя можуть виявитися шкідливими для російської людини. У цьому влада і більшість населення сучасної Росії демонструють єдність навіть більшу, ніж це було за останнього десятиліття існування СРСР.
Неоімперська психологія, закорінена у масовій свідомості росіян, має одним із головних своїх наслідків постійне зростання ксенофобії у цій країні, попри позірну боротьбу влади з цим явищем. Внутрішня ксенофобія має наслідком численні факти нападів у РФ на осіб «неслов‘янської зовнішності» та вбивства «нацменів». Зовнішні вектори неоімперської ксенофобії спрямовані, як завжди, проти країн Заходу, передусім США, Польщі, Англії, а також проти тих колишніх союзних республік, які демонструють політичну самостійність і не роблять реверансів у бік Москви, передусім України. Отож тут маємо ще один вимір єдності влади та більшості населення країни. Така небезпечна для самої РФ єдність на ґрунті відвертого шовінізму зумовлена не якимись біогенетичними вадами росіян, як про це говорять надто заповзяті українські націоналісти, а реальною історією Російсько/Радянської імперії.
Відповідно й головний вектор руху Росії спрямований в іншому напрямі, ніж у Європі та значного числа держав Азії й Америки: у напрямі посилення ролі держави у соціальному й економічному житті, всевладдя бюрократичних структур, зведення до мінімуму інституцій громадянського суспільства та самочинної активності громадян, підконтрольності і сервільності ЗМІ та Інтернету, постійного зростання патерналістських очікувань населення тощо.
На цьому тлі і з‘явився Володимир Путін як «чарівний помічник» кожної людини, як «борець проти олігархів» і «відроджувач величі Росії у світі». Ну, а далі «національний лідер» сам став організатором руху РФ у «світле минуле» та важливим чинником потужності цього руху. Результати всі ми бачимо на свої очі, й це, схоже, ще не кінець процесів «утечі від свободи». Невже ж Іван Павлов таки мав рацію і його формулювання є справедливими на всі часи, чи те явище, яке він описав із науковою безжальністю, все ж рано чи пізно відійде в минуле?
