Російська політика: внутрішнє і зовнішнє
Зовнішня політика РФ визначається не в останню чергу її внутрішньою ситуацією. Така закономірність спостерігається протягом кількох століть. Війни Росії часто були засобом заспокоїти внутрішні суперечності в цій країні. Це типово не тільки для Росії, але в минулі періоди історії. Наприклад, після перемоги Реконкісти в Іспанії королівське подружжя Фердинанда і Ізабелли не знало, куди подіти десятки тисяч войовничих ідальго, людей шляхетного походження з бойовими навичками, які вміли тільки воювати. Експедиція Христофора Колумба в цьому сенсі виявилась для монархів дуже доречною. А Московія, потім Росія таким чином позбавлялася бунтівних елементів на кшталт козацтва, відправляючи його завойовувати Урал, Сибір, Далекий Схід, Центральну Азію. З одного боку, це заспокоювало політичну ситуацію в центрі, а з другого – забезпечувало територіальну експансію. Приблизно в такий же спосіб чинили Англія, Франція, Нідерланди, Португалія та інші, створюючи свої великі колоніальні імперії. Ця доба вже закінчилася. Для всіх. Але не для Росії. Там такі процеси тривають і навіть посилюються.
Нині, у перші десятиліття ХХІ століття, Росія має справу з багатьма внутрішніми конфліктами. Це й напруга між центром і регіонами, це більш чи менш помітне протистояння між панівною нацією та іншими етносами, це мовчазний спротив владі з боку певної частини інтелігенції і громадськості взагалі, між концентрацією багатства на боці верхівки і прогресуючим процесом зубожіння мас. Однак режим уже вивчив на досвіді (грузинська війна 2008 року, загарбання Криму в 2014 році), що під час успішної війни внутрішні суперечності відступають на другий план, суспільна свідомість відволікається від явищ, що в інший час її дуже хвилюють. Наприклад, Москва квітне і збагачується, а регіони занепадають. Практично всі офіси газовидобувних і нафтовидобувних фірм розташовані в Москві і тому всі податки сплачують там. Що залишається регіонам, де ведеться це видобування? Злидні, понівечена природа, катастрофічне довкілля… А на додачу війна проти України на Донбасі традиційно відтягла з Росії чимало невдоволеного владою бунтівного елементу, здебільшого з чорносотенного та неонацистського табору.
Кричуще нерівноправ’я видно навіть за рівнем фінансування місцевих потреб. У поточному році Москва на благоустрій отримала 300 мільярдів рублів, а місто-мільйонник Самара – лише 1 мільярд. Самара тільки в 10 разів менша за Москву і за принципом пропорційності мала б отримати щонайменше 30 мільярдів. Це викликає невдоволення, що постійно зростає, хоча в російських ЗМІ, контрольованих владою, така інформація здебільшого блокується. І це російсько-етнічні регіони Росії. В регіонах іншоетнічних до цього додається ще й етнічне невдоволення.
Можна згадати ситуацію в Татарстані, де відбувається поступове вигнання казансько-татарської мови зі шкіл і всього громадсько-політичного простору. Де Москва прагне зліквідувати посаду президента Татарстану, де забороняють переведення казансько-татарської мови на латинську абетку (це вже зробили практично всі тюркські держави Центральної Азії та Азербайджан, а в Україні цей процес іде у кримських татар).
Можна згадати ситуацію в Удмуртії, де здійснив самоспалення професор Альберт Разин, протестуючи проти фактичного знищення удмуртської мови. Таких випадків на теренах РФ чимало, але мало що потрапляє у пресу.
Деякі діячі російської культури насмілюються відкрито говорити про ці проблеми. Приміром, відомий російський кінорежисер Сокуров нещодавно заявив, що треба відпустити всі ті регіони, що не хочуть бути в складі Росії. Це викликало істерику В.Путіна, який сказав, що «Сокуров хоче перетворити Росію на Московію». Цікаво, що Путін знає це слово… А ще цікаво, що Сокуров за кілька днів вибачився за свій виступ і висловлені в ньому думки.
Тут трохи відкрилася завіса над страхами й комплексами росіян, в першу чергу їхньої еліти, спричинені кількома століттями побудови самодержавної колоніальної імперії (чи з царями, чи з генсеками на чолі). Головний страх – це втрата імперії, рані чи пізно неминуча внаслідок ходи історії.
Україна б могла рішуче використовувати цю ситуацію як на свою користь так і на користь поневолених народів РФ. З такими ідеями неодноразово виступала колишня голова комітету з міжнародних справ ВР України Ганна Гопко. Нещодавно в ООН за квотою України відбувся виступ верховного інязора (старійшини) ерзянського народу. Цей народ живе переважно в російській автономії Мордовія. Інязор був обраний на національному з’їзді в Києві. Ним став офіцер ЗСУ, який брав участь у захисті України на Донбасі. Такі виступи є лише поодинокими проявами тієї політики, що могла б вести Україна. І це досить серйозно. Бо в РФ влада виділяє спеціальне фінансування на боротьбу з вищенаведеними явищами, що її дуже непокоять. Оскільки внутрішні конфлікти в Росії не розв’язуються, а навпаки, мають тенденцію до загострення, слід розуміти, що найближчим часом (10-15 років) зовнішня політика РФ не стане цивілізованішою, незалежно від того, хто буде очолювати цю державу. Існують об’єктивні внутрішні причини збереження агресивності такої політики…
