Російські імперці-державники під двома прапорами одночасно
Цьогорічний парад на Красній площі 7 листопада, офіційно присвячений 75-річчю військового параду під час війни, став справді непересічною подією. Це була своєрідна «розвідка боєм», покликана за допомогою телетрансляції та оприлюднення запису в Інтернеті перевірити міцність закріплення на рівні символів масовою свідомості концепцію «єдності російської історії». Ясна річ, єдності не реальної, а ідеологічно вибудуваної, штучно фрагментованої й міфологізованої. Схоже, результат цієї розвідки виявився позитивним, отож наступного року у бій буде кинута «важка артилерія» ідеологічного фронту, покликана довести тяглість і непорушність канонів російського імперіалізму.
Знайдіть в Інтернеті запис параду і передивіться його з самого початку, бо відкриває це символічно-ідеологічне дійство урочиста церемонія пронесення по Красній площі двох прапорів – «білої» та «червоної» армій доби громадської війни – і антибільшовицьких формувань, які воювали на боці Гітлера, та червоноармійців Сталіна часів Другої світової. Червоний стяг і триколор у непорушній урочистій єдності. Всі завмирають: смирно!
Ну, а під час самого параду перевдягнені в радянські однострої часів війни військовики мали на рукавах нашивки тих же кольорів, що і власовські, а над площею лунав сталінський державний гімн, що являє собою перероблену «Пісню про партію більшовиків» - «партія Леніна, партія Сталіна…» І, нарешті, площею рухалася відтворена радянська бойова техніка часів Другої світової, що само мала на броні та на бортах вантажівок не червоні зірки, а двоголових орлів (це вже не власовська, але все одно антибільшовицька символіка часів і громадянської, і Другої світової воєн)…
Такий от «синтез історії» під омофором режиму Путіна. Причому синтез на підставах російського імперіалізму, під якими би стягами він не виступав, і «непорушної єдності партії та народу» (щоб переконатися в цьому, достатньо передивитися театралізовану виставу, поєднану з тим же парадом). Що ж, це логічно, чи не так? І почалися спроби такого синтезу не сьогодні, а ще за радянського часу, на що звернув увагу російський блогер Олексій Широпаєв. Він, щоправда, писав не про паради, а про кіно: «По крайней мере трижды в советском кино встречается один и тот же эпизод: "наши" убегают от "ненаших" на тачанке, лихо расстреливая конных преследователей из пулемета. Впервые эта зрелищная картинка появилась, по-моему, в фильме "Донская повесть" (1964). Затем практически "дословно" она повторяется в фильме "Служили два товарища" (1968). И в третий раз мы ее видим в сериале "Адъютант его превосходительства" (1969). Что объединяет все эти три эпизода? Вовсе не тачанка и не отлично поставленные сцены погони. Объединяет их то, в КОГО стреляют убегающие. А стреляют они вот в кого. В "Донской повести" – это антисоветские казаки-повстанцы (казаки, как известно, имевшие свои региональные интересы, были в сложных отношениях с белым движением). В "Служили два товарища" – это махновцы, рубавшие и белых, и комиссаров… В "Адъютатнте…" – "зеленые", крестьянские партизаны, воевавшие и против большевиков, и против "золотопогонников"… То есть во всех трех случаях перед нами НЕ БЕЛЫЕ. Это та самая неимперская, народно-демократическая, крестьянско-казачья третья сила, враждебная и чуждая как большевикам, так и белогвардейцам. И весьма показательно, что в "Адъютанте…" в одной тачанке оказались и красные, и белые, выступив единым фронтом против зелених… Что объединило в тот момент красных и белых? Да то, что и те, и другие – имперцы-государственники, для которых народ – не субъект с собственными интересами, а объект, материал для строительства. На примере "Адъютанта…" мы видим: красные готовы примириться даже с белыми, но только не с народом как самостоятельной силой. То же самое можно сказать и о белых – как известно, огромное их количество служило большевикам, увидев в них новых, еще более жестких государственников».
Що ж, як на мене, цілком слушні спостереження та міркування. Потім, у 1970-80 роки, ці об’єднавчі моменти в кіно й на телебаченні унаочнили себе ще сильніше. Скажімо, в телесеріалі «Дні Турбіних» (1976) головні герої, білі офіцери-монархісти з великою повагою говорять про більшовиків, водночас зневажаючи все українське. А кінофільми «Шукай вітру» (1978) і «Перша кінна» (1984), присвячені громадянській війні, прямо наголошують: немає чого чубитися росіянам, вони повинні об’єднатися (ясна річ, під червоним прапором, така була вимога того часу) – і спільно служити великій Росії. Охочі можуть доповнити цей перелік…
Але справа не в минувшині, а в сучасності, хоча остання і вибудувана на підмурівках днів учорашніх. Як у радянські часи, так і зараз «синтез історії» відбувається не з акцентом на певних демократичних ідеях і відповідних постатях. Чи ви десь бачили у фільмах позитивно зображених російських кадетів, трудовиків, членів Тимчасового уряду (чи то 1917-го, чи то 1918-го років – перше скинули більшовики, друге – адмірал Колчак)? Ні. А от білих офіцерів із чорносотенними поглядами, але чистими душами – скільки завгодно… А ким постає Сталін у фільмах і телесеріалах останніх 16 років? Мудрим, хоча й жорстоким, деспотичним, а водночас й освіченим і вельми компетентним у військових і державних справах… Такий собі «червоний імператор», прихильник «великої Росії» і національних російських ідеалів…
А в підсумку маємо завершення ідеологічної підготовки до відзначення століття російської революції, під час якого, певен, будуть проігноровані або приглушені її демократичні мотиви, пов’язані з соціалістами і лібералами, а натомість виставлені на перший план сюжети щодо спадкоємності «сильної влади» і «державної величі», нехай і під іншими прапорами.
