Російський інтелігент — норм!
Подивився я (як, можливо, й інші) дивне й симптоматичне інтерв’ю на «Дожде» в програмі «И так далее». Дивне рівно в тому, в чому воно симптоматичне. Ось тільки дивність — часом вдавана, а симптоматичність цілком очікувана.
Я говорю про інтерв’ю Костянтина Богомолова ведучому програми Михайлу Фішману. Про підтримку цим відомим московським режисером мера Собяніна, в цілому і в деталях.
В принципі вже цей факт можна було б вважати дивним. Я маю на увазі ту аргументацію, яку використовував Богомолов, щоб довести, що Собянін — не лише чудовий міський менеджер, але й можливо, кращий, кого можна уявити на цьому лобному місці.
Що тут дивного? Я б сказав — безстрашність, з якою просунутий режисер спробував відокремити господарську та містобудівну діяльність Собяніна від політичної. Дивним це могло здатися тим, хто пам’ятає, що приблизно так само путінські пропагандисти відмазують Сталіна від його політичних дій (використовуємо такий евфемізм для репресій), як ефективного менеджера. Але я, наприклад, чув на одній конференції у Берліні, як відомий філософ Славой Жижек приблизно так само доводив, що Сталін був не просто на своєму місці, оскільки був ініціатором модернізації СРСР, а й навряд чи хтось краще за нього впорався б із цим завданням .
Це я до того, що якщо спроба Богомолова уявити Собяніна як найвдалішого з усіх, кого тільки можна уявити мером Москви, здалася дивною, повір, друг Гораціо, бувають і дивніші зближення.
Не менш дивною мені здалася манера ведучого інтерв’ю Михайла Фішмана, який поводився з відомим режисером боязко, обережно (так огрядні дами пробують пальчиком ноги воду в холодній гірській річці), як з начальством. І, незважаючи на довге інтерв’ю, не ставив (і в результаті — не поставив) безкорисливому шанувальнику Собяніна жодного питання, яке б показало неспроможність його позиції. Тобто десь наприкінці якось невпевнено пробелькотів про реновацію, а так більше сперечався про естетичний бік діяльності Собяніна, невгамовного будівельника Москви-матінки, яку піднімав на щит популярний театральний режисер.
А де питання про козаків та їхні нагайки? А де питання про заборону опозиційних акцій за уявними приводами? А якщо вже про реновації, які Богомолов підтримує не менш статечно, то чому не спитати, навіщо виселяти людей з цілком ще пристойних будівель у центрі, не зважаючи на десятки тисяч тих, хто живе в нелюдських умовах аварійних будівель, для кого процедура переселення не передбачена?
Але найголовніше, як можна відокремити господарську й містобудівну діяльність Собяніна від його діяльності, як одного зі стовпів путінського режиму і члена путінського Політбюро, який не випадково перебуває під санкціями, якщо це позначення путінської еліти вірнопідданим політологом з мого рідного міста можна вважати доречним?
Тобто, якщо чорного кобеля Собяніна пан Богомолов сьогодні готовий відмити дочиста, то кого він буде відмазувати завтра — Сєчіна, лицаря чистої нафти й чарівного газу, Шойгу — вірного солдата путінської гвардії, Кадирова — ще одного бравого піхотинця Путіна?
Та досить обговорювати дивне. Поговоримо про симптоматичне. І тут з’ясовується, що все, що здається на перший погляд дивним, насправді, звичайно, є глибоко симптоматичним.
Тобто дивно, що відомий режисер став відмазувати стовпи путінського режиму від політичної відповідальності, роблячи акцент лише на те, що йому подобається естетична й господарська складові його діяльності? Хтось, звичайно, може згадати, що пан Богомолов вже стверджував: якби йому потрібно було б обирати між Путіним і Собчак на президентських виборах, то він обрав би чинного «презика». Я, до речі, теж не голосував би (і не голосував у реальності) за Собчак, але голосувати за Путіна — це потрібно мати режисерську безстрашність пана Богомолова.
Але випадок Богомолова — це не епізод в його театральній біографії. Це цілком симптоматична поведінка російського інтелігента з числа тих, хто реалізувався в умовах авторитаризму, що міцнішає. Скільки ніяк не гірших режисерів, акторів, диригентів, керівників кращих музеїв, зокрема з антирадянським бекграундом, підтримали Путіна з Кримом, Донбасом, Сирією і далі за списком? До речі, той самий Богомолов згадав одного з них, кота Матроскіна, Олега Табакова, нарікаючи, що ліберальна інтелігенція (глузування він підкреслив голосом) дорікала Табакову за міфічні злочини, не знаючи, що він таємно допомагав багатьом людям, просто не афішував цього. Логіка зрозуміла: таємно допомагав, був чудовим режисером, хто кине в нього камінь за політичний конформізм і підтримку злочинів країни й режиму?
Ось саме тому, спосіб, яким шановний режисер відмазував путінського сановника і ставленика, нічим не дивний, а цілком симптоматичний.
І якщо ви думаєте, що я маю на увазі, що він симптоматичний для тих, хто хоче залишатися видатним представником мистецької еліти доби Путіна, то аж ніяк ні. Все набагато ширше й глибше. І знову ж таки: не тому, що маразм міцнішає разом із морозом на політичному градуснику, а тому що просто черга дійшла до Богомолова, а завтра дзвін задзвонить для другого.
Згадаймо, суперечку, що й досі не вщухає з Бабченком, яку ведуть останнім часом не путінські сатрапи від телебачення, а цілком собі поважні й ліберальні публіцисти та гуманітарії. Мовляв, як це Бабченко не відокремлює країну від режиму, народ від корумпованих чиновників, ділячи відповідальність ледь не порівну, рівним шаром, як масло по воді? Але суть в тому, що, про що б ми не сперечалися, про які б надхмарні висоти й символи академіка Лосєва, про які абстрактні поняття і проблеми не схрещували б гострі й блискучі мечі полеміки, говоримо ми тільки про себе. Тобто не міфічний народ і країну нашу білопухнасту відмазувати від смердючого Кремля, а себе від тіні відповідальності за вільну або мимовільну співучасть і співробітництво.
Аргументи «відмазувачів» (цілком собі гідних людей) зрозумілі. Як можна ставити на одну дошку і чашку ваг злочинців з Кремля (в Кремлі не треба жити) і тих, хто з айпадом і айфоном напереваги таврує цей Кремль на всій кутах Facebook і суміжних йому інстаграмах? Хто взагалі й з плакатами виходив, і Путіна тільки в труні в білих тапочках бачив?
І те саме про ошуканих путінським ящиком пенсіонерів, яких лише зниження пенсії здатне підняти з кришталевої труни як сплячу царівну. Або про матір-одиначку, яка вовком вигризла б бюрократизм, що позбавляє її материнського капіталу, але за Путіна пащу порве.
Все, здається, правильно. І особливо це римується з традиційною мантрою російської культури, про те, що народ у нас — невинна велика дитина Федя, безгрішний і мудрий, якого не картати або лаяти, а лише вчитися у нього, як заповідав великий Толстой, його учень Достоєвський і взагалі вся без винятку російська класика, «витии вы эдакие».
Тож Бабченко — звичайно, зоїл із закордонним паспортом, але відповідають йому, захищаючи святе і себе зокрема від жалюгідної тіні підозри. Як Богомолов Собяніна. Бо якщо можна Собяніна відмазати, то, що говорити про боязкий конформізм невидимих і невідомих мешканців рунета, які є грізними опозиціонерами e Facebook, але зарплату отримують в собянінськихх театрах або живуть на олігархічному утриманні ЗМІ. Сьогодні у вас Собянін — супостат, а завтра ви запитаєте, що робив я 14-го року, коли російські війська брали Крим, а Путін катував Сенцова?
Але досить проблем просунутих режисерів, поговоримо про просунутих журналістів. Вони є не менш симптоматичними. Міша Фішман-Тямущий, у нього така сміливість часом у розмові з дрібними путінськими чиновниками або про правопорушення путінської еліти, що хоч святих із Кремля винось вперед ногами. Але ось тільки проти нього виявився обласканий ліберальними оплесками модний режисер, як втратив голос, перетворився на боязкого підготовця-студента, який на літній практиці бере інтерв’ю у людини з затятою біографією. Жодного важкого питання для підтримки репутації професії, і це, звичайно, є симптоматичним. Боротися з ворогами — тут сміливості хоч на булку намазуй, а ось спитати зі свого — табу. Немає у російського інтелігента волі для визнання будь-кого з-поміж себе, тим паче людини в цьому середовищі відомої, що не одягнена в білий одяг Дудінцева від вітчизняних кутюр’є . Краще в тисячу перший раз небезпечно жартувати й засуджувати правопорушення з брудним символічним подолом корупціонерів і мракобісів, ніж поставити просте, але неприємне питання кому-небудь зі своїх. Свої — поза критикою і підозрами.
Та й потім, тут тільки почни. Сьогодні ти запитаєш про гріхи в політичному позиціонуванні відомого режисера, а завтра мало того, що не покличуть на прем’єру і піде слава як про губителів талантів, ще й у конформізмі звинуватять тебе самого, викопавши якийсь давно забутий факт комсомольського або студентського минулого. А потім до того дійде, що ненароком запитають, а чи такі ви усі невинні, ви, що засуджуєте Путіна, а чи не розділите ви з ним провину, як останній кусень хліба із сіллю? Нехай не в рівних частках, але в принципі. І що на це відповісти? Нічого Петров не відповідав, тільки лише калошами качав.
