Рука мавпи в глечику
До розжареної липневим сонцем Одеси приїхав Президент країни, а на його запрошення — деякі відповідальні за ліквідацію корупції особи. Тепер у Південній Пальмірі зосереджуються грузинські сили швидкого реагування й українські загони неквапливої дії на зло, що обплутало всіх. Завдання — взяти Київ. Там накрили нарешті зграю хабарників. Ховалися й працювали в генеральній прокуратурі. Є у нас такий каральний орган для дрібних злодюжок, й одночасно синекура у великих людей з юридичною освітою.
Про що всі здогадувалися, багато хто знав, а деякі спеціально умовчували, стало сенсацією для вітчизняних і зарубіжних ЗМІ. Навіть для президентів деяких країн, включаючи батьківщину Мугабе.
Картинку із зеленими сотками, розкладеними на площі в кілька соток, показали телеканали різних країн. У нас і за кордоном глядачі сподіваються: їм продемонстрували не короткометражку, а початок довгого серіалу про нашого спрута. Здається, цього разу зйомки не будуть згорнуті. По-перше, відчувається режисура зарубіжних майстрів жанру. По-друге, демонстрації трейлерів набридли. Публіка бажає побачити весь трилер до кінця, хоч би чим він закінчився і хоч би якої національності був головний герой, що зчепився з драконом. По-третє, і в Європі зрозуміли, допомагати нам матеріально в таких умовах — все одно що носити воду в решеті. Отримувати транші від Європи на правоохоронні цілі й субсидії, а з боку — на протилежні завдання здатні лише наші служителі Феміди!
До речі, на історичній батьківщині богині правосуддя, що докотилася до дефолту, кредити проїдали всім світом. Тому утворився всенародний консенсус з вибачення боргів. У нас з фінансової точки зору краще, а з моральної — гірше. Транші проїдали лише обрані. Тут приховується пікантна особливість України. Народ, на відміну від грецького, не бенефіціар іноземної допомоги і доходів від національного надбання. Усім цим користувалася й користується купка начальників, тому консенсусу у способах відходу від відповідальності не буде. Бажано, щоб за все розплачувалися активні їдці бюджетних і позабюджетних надходжень. Але їдці не квапляться розщедрюватися. Жадібні, не вміючі ділитися ні за яких обставин, вони, як мавпа, що запустила лапу в посудину з вузькою шийкою, загинуть, але не розтиснуть кулак з прихопленим добром.
Такою вже уродилася наша корупція. Досі ми ніяк не можемо відшукати її Ахіллесову п’яту, натискуючи виключно на барабанні перетинки жирних котів. Але якщо в колишні роки процвітаючі феодали інколи кидали кістки зі своїх столів у маси, то остання п’ятирічка виявилася мертвим сезоном для спраглих стерпного рівня життя.
З 2009 року, коли слово «криза» стали виголошувати як лайливе й додавати до всіх бід, зарплати й пенсії застигли. У всіх громадян, окрім правоохоронців. Хоча вони й без державного грошового постачання не втрачали купівельної спроможності. Є у мене знайомий прокурор обласної категорії з пенсією 24000 гривень і посадою радника з окладом не менше. Думаю, він не єдиний у своєму професійному цеху. Подібні приклади матеріального стимулювання прокурорського й суддівського корпусів типові, оспівані, переспівані в українських ЗМІ тисячу разів. Зараз до них додався ще й корпус СБУ. Розбестилися не сьогодні, але лише зараз виявилося, що там заможних людей не менше, ніж у міліції. Особливо у відділах із боротьби з корупцією. З одного боку, процес зрозумілий. Споконвіків усі диктаторські режими стимулюють лояльність і відданість поліцейських сил. Але не всі поводяться, як наші, по відношенню до інших бюджетників. У цьому й полягає видова особливість українського правоохоронного братерства. Щоб переконатися, достатньо побувати на автостоянках районної прокуратури, міжрайонної поліклініки й відділу праці та соціального захисту. Просто порівняти карети.
Середня заробітна плата в освіті й охороні здоров’я у нас в п’ять разів менша, ніж у Білорусі та Росії, в чотири рази — ніж у Казахстані, у два рази — ніж у Туркменії, де, до речі, медики й вчителі не платять за електрику та опалювання. З іншими країнами порівнювати страшно. Наші цілителі тіл і душ отримують у 12 разів менше за польських колег і в 40—50 разів менше за німців, американців. Проте такого перекосу немає в правоохоронній системі. Отримуючи менше за високооплачуваних швейцарських суддів і прокурорів, наші живуть не гірше. І за це уміння жити їм не лише нічого не буває, а ще й регулярно приплачує держава. Скажіть, що не так?
На очах збанкрутіла ідея, яку все ще артикулюють наші політики. Мовляв, варто дати людям при виконанні великі зарплати, вони тут-таки підуть служити батьківщині безкорисливо. Авжеж, як же їм бідолашним працювати поряд з мільйонами й не брати собі частку?
Спробували, й результат спантеличив. Отримуючи 50 000 гривень відпускних, наш вартовий закону не їде на Шацькі озера й не топче стежини незайманої цивілізацією української глибинки. Він норовить податися туди, де Катя Осадча зазвичай бере інтерв’ю у відпочивальників і персон, які переховуються. Основний інстинкт штовхає людей з терезами на щиті вгору. Туди, де все розподіляється й вирішується, де лише і є недоторканність життя й житла і той куточок цивілізації, який можна відгородити високим парканом, безтурботно милуючись на свій шматочок Дніпра. От вони й гребуть угору, мов мальки пічкурів, що вилупилися, прагнучи набрати повітря в плавальний міхур, звести будинок у заповіднику, зрубати дерева й посадити на високу посаду сина. Це не просто примха окремих персон, мрія прокурорів і сенс життя суддів. Тут виражений кучмівський заповіт щасливого життя, вироблений за 25 років поведінковий рефлекс державних службовців. Він простий. Внизу й без грошей ти ніхто й ніщо, жалюгідний «вкидувач» бюлетеня та володар єдиної власності — вух для розвішування локшини. Хочеш залишитися лише з ними, тоді не бери, не кради, не йди по ієрархічних сходах частки вищестоящого начальства. Бажаєш зробити кар’єру, роби правильно — греби щосили. Інакше не проживеш у системі. Інакше тебе посадять свої ж. Тому що беруть не лише заступники генерального прокурора, а всі, аж до президентів країни, не кажучи про прем’єр-міністрів, застуканих на крадіжці і поки що не спійманих. Ось такі у нас розміри спрута й ареал його проживання.
Голова Дніпропетровської держадміністрації Валентин Резніченко, який теж відвідав Одесу, під час дебатів про корупцію висловився на банальну тему про псування риби з голови. На його думку, губернатори не можуть боротися з корупцією, як це робить Саакашвілі, лише тому, що діють у рамках закону й у них не вистачає повноважень використовувати його силу за призначенням. Пан Порошенко перервав спіч підлеглого. Але своєю присутністю в Одесі навів на зухваліші роздуми. Наприклад такі. Президент П.Порошенко і губернатор М.Саакашвілі боротимуться з корупцією разом з Арсенієм Петровичем чи з Арсенієм Петровичем і корупцією? Тому що наступ на гідру проходить якось без участі пана Яценюка, у відомство якого вже давно кидають камені громадські й партійні лідери думок. Треба ж не лише з Віталія Кличка в кашкеті копа кепкувати. Адже якщо спритні чиновники багатіють на хабарах, то як може поповнитися бюджет, якщо легалізувати те, за що дають? Адже гроші в країні є, й чималі. Безглуздо заперечувати, коли купюрами вистилаються підлоги лише в одному кабінеті. Так і хочеться множити площі інших адміністративних будівель, починаючи з Грушевського, уявляючи новий бюджет країни. Подих перехоплює!
Друге питання теж цікаве. Нова поліція виявиться під керівництвом Арсена Авакова чи стане кінцем його річного перемир’я зі старою міліцією? Як вийшло, що приїжджий штатський Міша Саакашвілі лише в одній Одесі накопав стільки міліційних таємниць, скільки міністр МВС не зміг виявити за рік у всій країні? Питання ж напрошується.
Не знаю, відрубуватимуть у спрута щупальця з областей чи візьмуться за голову в столиці? Ми за голову давно взялися. Тобто жахнулися волохатої мавпячої лапи в нашому українському глечику. Вистачить примату розуму висмикнути чи нам доведеться рубати кінцівку, вже не має значення. Важливо не розбити глечик останньої надії.
