Що ріднить нас з Литвою
Обшири історії, української зокрема, на жаль, засвоєні масовою свідомістю й осмислені людьми з нерівномірною «густиною» та «щільністю». Всі знають, що 337 років Україна була складовою Московської — потім Російської імперії — згодом Радянської «червоної» держави. Багато хто пам’ятає про добу, за якої Україна входила до Речі Посполитої — держави польської. А ось про майже два століття (для історії це не так й мало; умовно кажучи, 1362—1569 роки), впродовж яких майже вся Україна була частиною Великого князівства Литовського, одного з найпотужніших державних утворень Європи того часу — згадують значно рідше.
А тим часом саме ці часи (ХIV—XVI століття), так само як і драми ХХ століття — прекрасний привід говорити про історичну взаємопов’язаність (ба більше — спільність) доль обох народів. Справді, офіційною мовою Великого князівства литовського була староукраїнська; тодішні давні литовці та українці тієї доби знаходили спільну мову на засадах взаємоповаги, так що Велике князівство Литовське чималою мірою було українцям не чуже (згадаємо принцип князів Ольгерда, Гедиміна, Вітовта: «Ми старини не чіпаємо, а новизни не вводимо»). Згадаємо і Литовський статут, який мав на українських землях юридичну чинність аж до ХІХ століття!
Зробимо «стрибок» у ХХ століття (при цьому не можна не згадати бодай побіжно, що Шевченко 16-річним юнаком декілька місяців навчався у Вільнюсі, і це був дуже важливий період у його житті). 1918 рік. Литва і Україна одночасно роблять спроби вибороти незалежність; нашим балтійським друзям це вдається, УНР придушена Леніним, Троцьким і внутрішнім розбратом. 1939—1940 рік. Договори двох вусатих «вождів» спричинились до окупації незалежної Литви радянськими військами та до сталінського репресивного «возз’єднання» Західної України та УРСР. Масові депортації, розправи, розстріли, катування — і в Литві, і в Галичині.
Повоєнні 1945—1955 роки. Війна опору «лісових братів» у Литві (дуже повчально було б зараз передивитися фільм 1965 року «Ніхто не хотів умирати», хоч і радянський, але сильний і цікавий) та боротьба УПА на Заході України. Хрущовська-брежнєвська русифікація в УРСР — і досвід Литви, яка відстоювала свою мову і культуру, причому з успіхом, навіть у тодішніх умовах (з національним духом литовців не міг не рахуватись навіть тодішній компартійний лідер Антанас Снечкус).
І, зрештою, не забуваймо, що саме Сейм Литви першим з усіх радянських республік без референдуму проголосив відновлення державної незалежності цієї країни 11 березня 1990 року (наша Верховна Рада відкинула таку політичну формулу, що потім мало далекосяжні, вкрай негативні наслідки). Півтора року економічної і політичної блокади «союзного центру», штурм телецентру у Вільнюсі 13 січня 1991 року, десятки загиблих (були, між іншим, створені промосковські паралельні структури псевдовлади, які справляли жалюгідне враження) — і зрештою, перемога. Вже понад 10 років Литва в НАТО і Євросоюзі. Тобто там, куди неодмінно маємо потрапити і ми.
Уже цього, гранично короткого екскурсу в нашу спільну історію — це той випадок, коли цей вислів можна й треба писати без лапок — думається, достатньо, аби відчути: наші народи набагато ближчі один до одного, ніж це може здатися на перший, побіжний погляд. Не кажучи вже про ту щиру, вагому підтримку, що її надають зараз Україні литовський народ і Президент Даля Грибаускайте. Отож, вивчаймо досвід Литви. Досвід історії, досвід культури, досвід боротьби за волю, досвід ефективних, успішних реформ.
