Скелет протесту
Стародавні греки, сміючись над схильністю єгиптян обожнювати все підряд, жартували: в Єгипті простіше зустріти бога, ніж людину. Дивлячись на київську вулицю Грушевського, так і тягне перефразувати цей жарт: тут простіше побачити намети протестувальників, ніж самих учасників протесту.
Акція, яка стартувала в середині жовтня, і спочатку була не дуже масовою. Тепер же площа перед Верховною Радою зовсім виглядає пустельною. Стоїть сцена, стоять ряди наметів з плакатами, а людей - один-два і все. Поліція ліниво вдає, ніби когось від когось охороняє. Насправді ж для такої «охорони» не те що поліцейської собаки, але навіть цуценяти цілком би вистачило.
Можна посміятися над нечисленністю маніфестантів. Або зробити висновок, що народ, хоч би якими були його настрої, не захотів іти за Михайлом Саакашвілі та іншими ініціаторами протесту. Або ж припустити, що чинна українська влада - за всіх своїх окремих іноді подекуди - поки ще користується довірою громадян. Але цікавіше було б запитати: ті люди, які в жовтні вийшли до Ради і стоять там досі - хто вони?
Їх небагато, але вони є. Вони піднімають прості і зрозумілі гасла: «Закон вищий за президента!», «Україна без олігархів» (до речі, на Майдан виходили хіба не за цим?). Завзятості цим людям не позичати, що вони вже встигли довести. І вони готові вести за собою інших - ось тільки цих інших поки що небагато. Зовсім не обов'язково в усьому погоджуватися з мешканцями наметів, але в основному з ними сперечатися важко: цілей, заданих Майданом, і справді не досягнуто. Хтось, узявши на себе роль Капітана Очевидності, повинен буде нагадати про це.
Це не масовий протест, але це його скелет. Ті кістки, на яких можуть одного разу нарости м'язи. Можуть, втім, і не нарости. Або ж, що видається більш вірогідним, м'язами обростуть інші кістки - які саме, поки ще невідомо. Ці люди справді готові очолити протест, але якщо вони з якихось причин не підійдуть, то можуть знайтися й інші.
Варто звернути увагу на одну з листівок на цих наметах: «Хто ми? Солдати й офіцери, які захистили Україну від окупації Росією». Судячи з усього, це не брехня - в Києві зараз досить справжніх учасників АТО, які легко могли б викрити самозванців. Бійці армії виходять на вулиці без зброї і поводяться цілком законослухняно, але піднімають досить радикальні гасла. І це вже привід для дійсно серйозної розмови.
Потрібно пам'ятати, що революція має і свою логіку, і свою механіку. Якщо вона породжує військовий конфлікт з іншими державами (що є скоріше правило, ніж виняток - 2014 рік зайвий раз це довів), то в суспільстві неминуче зростає роль революційної армії. Згодом вона може зажадати, щоб у політиці рахувалися з нею. А тоді, яким би календарем не користувалася країна, за ним одного разу може настати 18 брюмера.
Україні, втім, до цього ще далеко. Бонапартизм завжди покликаний зафіксувати результати революції, а зараз ці результати не так щоб були - фіксувати особливо нічого. Нинішня Україна відрізняться від України 2013 року, але навряд чи ці відмінності можна назвати кардинальними. Навколо дещо інша ситуація: армія налаштована більш радикально, ніж уряд, і підштовхує його в спину. Насильства при цьому немає зовсім, тим паче збройного. Тільки ж меч необов'язково виймати з піхов - досить, щоб усі знали, що він там є.
Намети на Грушевського цілком можуть зникнути найближчим часом. Понад те, вони майже напевно зникнуть - мало кому хочеться бути командирами без армії, а бажаючих міркувати в логіці «Чого там думати, трясти треба!» ще менше. Протест, який розпочався в жовтні цього року, має всі шанси завершитися пшиком. Але незабаром намети з'являться знову, не в цьому місці, так в іншому. Адже нагальні для суспільства питання досі не вирішено.
Головне з цих питань - «розірвання шлюбу» між владою і великим бізнесом (багаторазово віддана анафемі корупція - лише окремий випадок цього «шлюбу»). Звичайно, не йдеться про те, щоб повністю виключити з української політики фактор «великих грошей», щоб інтереси будь-якого громадянина мали таке ж значення, як інтереси Віктора Пінчука або Ігоря Коломойського. Якби такого результату справді вдалося досягти, це було б не просто хорошим - ідеальним підсумком. Але на те він й ідеал, що в реальному житті можна до нього більш-менш наближатися, а ось повністю досягти не можна.
Їжаку зрозуміло, що і в політиці, і в будь-який інший сфері життя людина з грошима за інших рівних умов має більші можливості, ніж людина без грошей. Вся справа в тому, які саме ці можливості - всі ми пам'ятаємо, де криється диявол.
Уявімо, що якогось заможного чоловіка звинувачено у злочині і повинен постати перед судом. Коли і де б не відбувалася дія, він постарається використати свої гроші на те, щоб домогтися виправдувального вердикту. Але в нецивілізованій країні багатій витратить ці гроші на підкуп суду, в цивілізованій же - винайме високооплачуваного адвоката. Мета і засоби начебто збігаються, але різниця все ж є.
Призначення Майдану, або, точніше, Майданів, полягало як раз у тому, щоб зрушити країну з першого становища до другого - не знищити особливий статус людей з великими грошима, але хоча б суворо його формалізувати, поставивши під контроль закону і державної влади, яка, в свою чергу, була б підконтрольна громадянам - своїм виборцям.
Зараз усе назване існує хіба що в проекті, і різких змін поки що не очікується. Є, звичайно, надія, що нинішня українська влада все ж змінить стан справ, але надія ця - і з самого початку не надто сильна - з часом стає все слабшою.
Отже, є підстави очікувати досить серйозного протесту. А керівники цього протесту вже готові, причому керівники загартовані й обстріляні.
Ілля ФЕДОСЄЄВ, фото автора
