Солідарність під прицілом
Одразу після повідомлення про затримання в Італії українського військовослужбовця Віталія Марківа, якого підозрюють в причетності до загибелі у 2014 році на Донбасі італійського журналіста Роккеллі, в Facebook розпочалася цікава дискусія. "А чи має Україна перейматися долею українського військового? Адже це "претензії до людини, а не до всієї української держави", "У нього італійський паспорт. Він взагалі не український громадянин! ", "Одного італійського громадянина судять за вбивство іншого італійського громадянина. До чого тут Україна?". Складається таке враження, що хтось увімкнув тумблер і армія інтернет-тролів кинулася переконувати українців, що арешт українського військового - це геть не українська справа.
Почнемо з того, що підозру Віталію Марківу висунула прокуратура міста Павія, що знаходиться в районі Ломбардія. Ще у липні 2016 року регіональна рада Ломбардії проголосувала за резолюцію «Визнання принципу самовизначення Криму і зняття санкцій з Російської Федерації», а 6 березня 2017 року місцева партія "Ліга Півночі" підписала угоду про економічну та культурну співпрацю з російською партією "Єдина Росія". Не складно здогадатися, про яку співпрацю мова. Росіяни, які зацікавлені в просуванні "руського миру" у світі, не шкодують на цю справу ані грошей, ані ідей. Прийнята у березні угода про парламентську співпрацю уповноважує раду Ломбардії взаємодіяти з національним урядом Італії "задля відновлення діалогу з Росією, зміни взаємин між європейськими інституціями та РФ". І от, ці "прекрасні люди" криком кричать про умисне вбивство італійського громадянина українським військовим. Тут варто зауважити, що загиблі - фоторепортер Андреа Роккеллі та його російський перекладач Андрій Миронов - фне зверталися до українських структур за дозволом на роботу у зоні ведення бойових дій. При цьому можна не сумніватися, що "дозвіл" від бойовиків вони мали. Першим про загибель знімальної групи повідомив славнозвісний Гіркін, створивши таким чином черговий інформаційний привід розповісти про "злочини хунти". Тому, про те, хто насправді вбив італійського журналіста і чи була його смерть випадковою, варто говорити не з українськими військовими, а з російськими диверсантами та їх кремлівськими хазєвами. З тими, хто останнім бачив італійця живим. Поговорити на лаві підсудних. Але ні. Озброєнні російські громадяни, які вештаються по українській території, не цікавлять італійську Феміду.
Показовим в даній ситуації для нас є інше. Справа Віталія Марківа використовується російською пропагандою не тільки за для формування суспільної думки на заході, але й і всередині України. Чому замість того, щоб обговорювати те, як держава може допомогти своєму захисникові, нам пропонується поговорити про громадянство українського військового? Адже нам має бути байдуже на те, який паспорт був у Віталія Марківа. Нас має цікавити виключно його військовий білет та те, що він встав до бою тоді, коли Україна більш за все потребувала допомоги усіх своїх синів. Доля конкретного українського військового не може бути відірвана від загальної російсько-української війни. Але численні дописувачі, серед яких були і відомі українські медіа-персони, переконують нас в тому, що Марків - це нова Савченко. Так, наче визволяти чи не визволяти своїх військових - це тема для суспільної дискусії, а не прояв загальнонаціональної гідності. Коли численна армія мережевих ботів "вчить" українців, як перевіряти у захисників України паспорти - це свідчить, про те, що почався масований наступ на фундаментальну форму колективної стратегії виживання, яка врятувала країну у буремний 2014 рік. Мова про солідарність. Саме вона була запорукою перемоги на Майдані, дозволила нам відбити першу атаку ворога, створила українську армію та допомогла впоратися з першою хвилею біженців. Тепер ця наша неймовірна українська солідарність знаходиться під прицілом інформаційних диверсантів країни-агресора.
Будь-яке суспільство в часи небезпеки солідаризується задля колективного порятунку. Є загрози, при яких колективне виживання стає запорукою виживання індивіда. Ніяке "хата з краю" не працює, якщо в країні війна, революція, природні або техногенні катаклізми. Люди починають обирати сторони, гуртуються навколо ідеї, або лідера, який утотожнює собою ідею. Це цілком природня реакція. Війна диктує суспільству свої правила. Про те, що є свої, а є чужі, є наші і вороги. Війна, революція - це завжди модерн. Завжди поділ на "правильне" та "вороже". Суспільство, відчуваючи небезпеку, діє колективно. Натовп перетворюється на масу. А панівною ідеєю стає ідея перемоги: над ворогом, над загрозою, над ситуацією. Колективне несвідоме вмикає механізми колективного виживання саме тоді, коли ситуація приймає форми "або-або".
Російська пропаганда не дарма нав'язує російському суспільству примару зовнішньої загрози. Це робиться для того, щоб запустити механізми колективного виживання, але спрямувати їх на фігуру вождя. Класичний прийом - налякати, а потім звабити штучно створеним образом лідера. Ми бачимо, як в російському суспільстві панує думка, що Путін - це Росія. Путінська пропаганда не робить нічого, щоб не робили до неї такі режими, як сталінський, північно-корейський, або режим Мао. Українці інші. Будь-яка спроба сьогоднішніх політиків предстати перед українським суспільством у якості "рятівника Вітчизни" - тільки смішить. У українців, як у будь-якого суспільства, яке не є зараженим схильністю до тоталітаризму, під час загрози вмикається ідея солідарності. "Свій до свого по своє", "Разом - сила", "Один за всіх", "Разом і до кінця". Ми гуртуємося навколо ідеї України.
"Нація - є нарація" - говорив Едвард Саїд - засновник постколоніальної теорії Орієнталізм. Саме тому першою російською інформаційною диверсією на українських теренах стала "протидія мові ворожнечі". Нам пояснили, що "свої", "наші" - це неприпустимі та ворожі висловлювання, яким не місце в публічному дискурсі. Поступовим розмиванням границь в класичній модерновій ситуації війни, у українського суспільства забрали можливість визначити сторони та консолідуватися навколо ідеї перемоги. В світі, де немає більше "своїх" та "свого", знищення солідарності зі своїми військовими, добровольцями, патріотами - це тільки справа часу. Промовки про те, що суд над українським військовим з італійським паспортом - це не суд над Україною - є наступним кроком мислевірусу "мови ворожнечі". Вони мають поглибити дезорієнтацію українського суспільства. Замість того, щоб будувати систему колективного порятунку, нам пропонується розійтися по "крайніх хатах".
Цей текст з точки зору патентованої риторики "примирення" є не толерантним, радикальним та обурливо патріотичним. Заклики до солідарності зі своїми - це те, за що сьогодні в Україні можна отримати "чорну мітку" націоналрадикала. Але чи варто довіряти тим, хто пропонує відцуратися від українця, якого судять за захист України? Солідарність - це ще й свідомий вибор. Гуртуватися з тими, хто приходить на порятунок, чи з тими, хто заперечує небезпеку і знецінює саму ідею солідарності? Вирішувати має кожен сам. А потім, заради власного виживання, об'єднуватися з тими, хто має такі самі погляди та ідеали.
