Сирійська пастка
Стратегія Путіна полягає в тому, щоб якомога довше утримувати Асада при владі й намагатися повернутися в ролі одного з основних гравців на Близькому Сході
Отже, обмін Сирії на Україну на Генасамблеї в Нью-Йорку, що передбачався багатьма політологами і політиками, не відбувся. Утім, насправді шансів на успіх подібної комбінації не було жодних. Путін поки що не збирається здавати ні Асада, ні донецьких сепаратистів. А Обама не збирається йти на пряме військове втручання в Сирії, від якого він відмовився після того, як Башар Асад застосував хімічну зброю проти сирійських повстанців і мирного населення.
Тим часом, лише військова інтервенція в Сирії західних держав на чолі з США, так само як і повернення американських військ до Іраку, дозволить припинити війну в Сирії на умовах фактичного розділу зон військового контролю та цивільного управління між різними етно-релігійними угрупованнями і ліквідації «ІДІЛ». Проте, президент Обама давно вже демонструє зовсім не характерну для американських президентів повну слабкість у сфері зовнішньої політики. У нинішнього господаря Білого дому, як виглядає, немає ні якихось значимих і конкретних зовнішньополітичних цілей, ні, відповідно, скільки-небудь виразної стратегії їх досягнення. Держсекретар Джон Керрі йому тут теж не помічник, бо жодної самостійної зовнішньополітичної лінії, яку міг би запропонувати своєму шефові, не має.
Щодо України максимум, на що зможе наважитися Обама, як можна припустити, це на те, щоб пізніше, 2016 року, напередодні листопадових виборів президента й конгресу, дозволити постачання Києву летального озброєння, щоб підвищити шанси демократичних кандидатів. Адже у низці округів позиція українських іммігрантів та інших вихідців зі Східної Європи може серйозно вплинути на результат голосування.
У цих умовах, здавалося б, у Путіна виявилися розв’язаними руки, як в Україні, так і в Сирії. Але ресурси Росії сьогодні, в умовах падіння цін на нафту та продовження економічних санкцій, дуже обмежені й поступово зменшуються. Їх не вистачає навіть для однієї серйозної війни, й тим паче не вистачить для паралельного ведення двох воєн, на Донбасі й у Сирії. І наскільки Москва напускає туману, намагаючись всіляко замаскувати участь російських збройних сил у конфлікті в Україні і ні в якому разі не визнаючи цих фактів публічно, настільки ж демонстративно розгортається російська повітряна операція в Сирії. Путін не приховує, що російські літаки й інша техніка постачаються військам президента Асада до Сирії.
Хоча там уже давно перебувають російські військовослужбовці, Рада Федерації одразу після повернення з Нью-Йорка дає президентові дозвіл на використання російських збройних сил у Сирії. Це робиться для того, щоб у світі подумали, що якраз про це й домовилися тільки що президенти Росії й США. Навряд чи така домовленість насправді була досягнута. Швидше за все, в Нью-Йорку було лише те, що стверджує головред «Эха Москвы» Олексій Венедиктов: «Путін запропонував Обамі, щоб російська авіація в якійсь там конструкції брала участь у роботі коаліції. Цього не вийшло, і Путін нам про це сказав буквально одразу після зустрічі з Обамою. І після зустрічі з Обамою Путін приїжджає до Москви і вносить пропозицію про використання військових частин».
Коротше, Путін побачив, що протидіяти йому в Сирії й активно боротися з Асадом Обама не буде. А Обама, який не має чіткої стратегії в Сирії, та й на всьому Близькому Сході, не став спростовувати натяки російських офіційних осіб на нібито мовчазне схвалення Америкою російських дій у Сирії. Усе обмежилося черговою заявою Керрі про те, що російські авіаудари не сприяють досягненню миру в цій розтерзаній громадянською війною країні. І президент Росії вирішив підвищити ставки, почавши бомбардування сирійської території російською авіацією. При цьому, як і очікувалося, бомбардуванням піддалися не позиції бойовиків Ісламської держави, а території в провінціях Хама, Хомс і Латакія, де діє помірна сирійська опозиція.
Ні про які точкові удари по позиціях повстанців, незважаючи на запевнення російської пропаганди, не йдеться. Завдання прицільних ударів по загонах, які ведуть партизанську боротьбу й розосереджені на великій території і майже не мають важкої бойової техніки, є дуже складною справою і вимагає дій літаків на малих висотах, де вони є порівняно легкою здобиччю тих засобів ППО, які є у розпорядженні противників Асада. А Путіну, звичайно, дуже не хочеться, щоб полонених російських льотчиків демонстрували в пропагандистських роликах «ІДІЛ» та інших опозиційних угруповань, де нещасні полонені проситимуть звільнити їх і припинити війну в Сирії, а потім їх піддадуть публічній і болісній страті. Тому бомбардування за участю російських льотчиків матимуть переважно демонстраційний характер, що не виключає, звісно, і ураження окремих військових об’єктів.
Але слід мати на увазі, що основу авіаційного угруповання становлять радянські ще бомбардувальники Су-24, оснащені не гостродефіцитною високоточною зброєю, а головним чином некерованими бомбами та ракетами, здатними уражати не точкові об’єкти, а об’єкти великої площі, на кшталт міських кварталів. Реальну боротьбу з повстанцями як і раніше вестимуть головним чином пілоти Асада, кількість яких все зменшується через неминучі втрати. Суто ж російські бомбардування матимуть ефект лише у збільшенні кількості сирійських біженців до Європи, що європейців, звісно, не обрадує. Але активність російської авіації ніколи не досягне рівня активності очолюваної США коаліції антиісламізму.
Стратегія Путіна полягає в тому, щоб якомога довше утримувати Асада при владі й намагатися повернутися в ролі одного з основних гравців на Близькому Сході як один з членів коаліції проти «ІДІЛ». Проте імпотенція американської зовнішньої політики в цьому випадку може зіграти проти планів Путіна. Обама не хоче ні під яким виглядом активно влізати в сирійський, так само як і в іракський конфлікти, що передбачає введення значних контингентів американських військ і проведення масштабних наземних операцій. Але якщо не сам американський президент, зовсім вже невинний у сфері зовнішньої політики, то хоч би його радники у міжнародних справах напевно розуміють, що в разі падіння основних твердинь Асада Дамаска, Латакії й інших прибережних міст цілком реальною стає масова бійня алавітського й християнського населення. Щоб їй запобігти, необхідна буде велика західна військова інтервенція на чолі США з подальшою боротьбою аж до ліквідації Ісламської держави. Для цього знадобиться 150—200 тис. військ.
Ні про яку плавну передачу влади в країні від Асада якомусь гіпотетичному коаліційному уряду й мови не буде. Хоча б тому, що дуже важко уявити собі в одній коаліції Сирійську вільну армію, курдів, «Аль-Каїду» й «ІДІЛ». У Вашингтоні сподіваються, що путінська підтримка допоможе сирійському президентові утримати латакійський плацдарм хоча б протягом найближчого року. А там сирійську проблему доведеться вирішувати вже новому американському президентові.
Путін давно відчув, що Обама перетворився на «кульгаву качку», й користується його слабкістю, почавши з Криму й Донбасу, а тепер ось намагаючись отримати повноцінну військово-морську базу на сирійському узбережжі. Проте в Сирії можливості Путіна далеко не безмежні. Постачання озброєнь і бомбардування можуть продовжити агонію Асада, але не змінити перебіг війни в Сирії. Сирійському диктаторові катастрофічно не вистачає не бомб, а солдатів. І вже дуже скоро навіть для одного лише утримання латакійського плацдарму може знадобитися ціла російська дивізія, яку Путін поки що не схильний відправляти до Сирії.
Аналітики, які вважають, що Путін у Нью-Йорку переграв Обаму в сирійському питанні, не враховують, що Обама сам не дуже хотів виграти. Америка в цьому випадку має можливість чекати, не реагуючи скільки-небудь гостро на сирійський демарш Путіна, але в той же час не йдучи на жодні поступки ні в плані визнання легітимності режиму Асада, ні, що для Кремля особливо важливо, в плані поступок з українського питання. Коли за вбивства мирних жителів світові ЗМІ критикують сирійську урядову армію, це практично ніяк не позначається на репутації Асада, яка й без того значно нижча плінтуса. Але зовсім інша справа, коли CNN і Euronews тиражуватимуть кадри сирійських жінок і дітей, які точно загинули після російських авіанальотів. А ось тоді репутація Путіна буде вже анітрохи не кращою, ніж у Асада, і «корисним ідіотам» на Заході буде значно складніше продовжувати захищати його політику.
Безпосередньо вв’язавшись у сирійський конфлікт, Путін, можливо, загнав себе в не менш небезпечну пастку, з якої буде вибратися анітрохи не легше, ніж з війни на Донбасі. Поки ж, якщо російський президент продовжуватиме вдавати, що готовий обміняти свою участь (або неучасть) у сирійській війні на врегулювання в Україні, що влаштує його, перемир’я в Донецькій і Луганській областях може деякий час зберігатися, а угода про відведення озброєнь — хоча б частково діяти. Що, проте, не означає, що в умовах відсутності реального контролю з боку достатньо чисельних, озброєних і неупереджених миротворців широкомасштабні зіткнення на лінії фактичного розмежування на Донбасі не зможуть поновитися у будь-який момент.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
