Тріумф ницості
Російська стратегія — експорт деградації з метою забезпечення внутрішньої стабільності
Мінські угоди-2 підписані і...
І що, власне? Де гарантії, що не буде угод-3, угод-4?
Немає таких гарантій. Як немає гарантій звільнення Надії Савченко. А ось слова Путіна про те, що оточені в Дебальцевому українські військові мають здатися, підкріплені реальним станом справ. Україна зазнала поразки у війні, яку називала АТО.
Це просто факт. Реальність, дійсність, з цим нічого не можна вдіяти. В Україні, Росії й світі знайдуться ті, хто назве все це «мир за будь-яку ціну». Але миру не буде, буде подальше розширення відторгнутих українських територій. Кремль відкрив шлях до грузинського сценарію: будь-якої провокації вистачає для початку примусу України до миру.
Що ж до контролю над кордоном, то хто ж допустить туди українців після капітуляції оточених частин? І хто серйозно повірить, що визнання особливого статусу бунтівних територій хоч якось узгоджується з їхнім перебуванням в єдиній Україні?
І взагалі, те, що підписано в Мінську, для Москви не має жодного значення. План подальшого знищення України й експансії до Європи готовий і здійснюватиметься незалежно від прийнятих на себе зобов’язань. Питання зараз уже в іншому: що почнеться в Харкові, Миколаєві, Одесі, Маріуполі.
А чи залежатиме що-небудь у майбутньому від інших учасників переговорів — це справа їхнього вибору. Абсолютно вільного. Це стосується й української політичної еліти, й світової.
На самому початку мінської зустрічі глянув я на кислі обличчя Меркель і Олланда й пригадав горді фізіономії Даладьє й Чемберлена в компанії Гітлера й Муссоліні в Мюнхені. Ті виглядали інакше. Схоже, цього разу в товаристві двох спадкоємців диктаторів минулого лідери Європи адекватно оцінили своє становище. Але, будучи людьми безвільними, вони вже підпорядковувалися тим обставинам, які самі й створили.
Коли я спробував обговорити це у «Фейсбуці», отримав дивний у своїй наївній правдивості коментар: «У них не було іншого вибору». У лідерів двох провідних держав Європи, одна з яких є ядерною наддержавою, не може не бути вибору. І якщо його немає, то це не лідери, а... Ну, гаразд. Скажімо, вже навіть не політики. Колишні люди.
Поведінка Путіна будується в рамках нової нормативності, це принципово нова світова політика.
Проблема цивілізованого світу — зуміти знайти способи протидії російській агресії без втрати власної ідентичності, не зраджуючи своїм принципам і цінностям. Це місія еліт цивілізованих націй, але вона поки не зрозуміла й не усвідомлюється. Тому й немає поки методів проти Кості Саприкіна.
Мені здається, що рано чи пізно це станеться. Питання лише в ціні. Халяви не буде. Песимізм це чи оптимізм, не знаю. Але знаю інше: те, що відбувається нині у світі, — тріумф ницості.
На самому початку путінського правління й пізніше я казав, що в Росії у владі майстри низового управління. Вони свідомо й демонстративно апелюють до найгірших, найнижчих рис людської природи. Саме так вони добилися всенародної підтримки.
Тепер у той же спосіб вони добилися підтримки міжнародної. Нинішня перемога путінської дипломатії — тріумф ницості, що пишається собою, виставляє себе напоказ, а тому невразлива. Її безглуздо викривати. Її можна приймати або не приймати. Світ її прийняв і повівся низько, як уже бувало не раз. Поведінка Меркель, Олланда й Обами — ницість. Вони не можуть не розуміти, що віддають Україну Путіну й демонструють готовність віддати всю Східну Європу, а потім і Центральну.
Але якби тільки вони. Ми абсолютно не беремо до уваги, що це політики, які діють з оглядкою на електорат. А от у Кремлі, схоже, це дуже добре розуміють і вплив на європейський електорат підсилюють, теж роблячи безпрограшну ставку на ницість.
Наразі це неможливо змінити. Це треба пережити. Людям середнього й старшого віку доведеться доживати, спостерігаючи тріумф ницості в Європі й світі. Для тих, хто вступає у свідомий вік і розпочав соціальне просування, ці умови вже є нормою, а для тих, хто досяг успіху раніше, — умовою збереження їхніх досягнень. В опозиції цьому лише фрики й лузери, що вимирають соціально й фізично.
Оптимістично чи песимістично? Реалістично. А ось намагатися впливати на Путіна й віддане йому населення, пояснюючи, що Росія деградує, утопічно. Те, чим докоряють Путіну, сам він вважає досягненням. Путіну та росіянам ніякого розвитку не треба. Їм потрібен санітарний кордон стагнації й нестабільності довкола їхніх кордонів. Це і є їхнім загальним планом і межею мрій, таким чином вони розраховують зберегти свою ідентичність, про що говорять прямо й відкрито.
Вільного розвитку України, як і Грузії з Молдовою, Кремль не допустить. І не в Путіні проблема — це національна стратегія Росії, що базується на російській ідентичності. Так буде незалежно від будь-яких тутешніх колізій. Мета проста — показати Україні й усьому світу, що можна не чинити опір, як у Криму, можна чинити опір, як у Донбасі. А результат буде один — Росія забере все, що хоче, й прирече Україну на смутні десятиліття стану «ні миру, ні війни», сповнені внутрішніми склоками в депресивній у всіх сенсах країні, від якої по шматку й далі відрізуватимуть нові землі.
Російська стратегія — експорт деградації з метою забезпечення внутрішньої стабільності. Нічого нового. Російська імперія експортувала російську деградаційну модель до Фінляндії, Польщі, України, Грузії. Радянська імперія розширила зону експорту аж до Куби, вступаючи в конкурентну боротьбу то з нацистською Німеччиною, то з маоїстським Китаєм. Те саме робить імперія, що знову відроджується й безпідставно іменує себе федерацією. І способи агресії різні.
Головний успіх кремлівської медіа-машини не 88% «кримнашів», а загальне зниження інтелектуального та культурного рівня не лише росіян, а й українців. Головна зброя Кремля проти України — не танки й не диверсанти, а російська попса, російська масова культура, яку продовжують там споживати.
Це для мільйонів. Для інтелектуалів такою заразою залишаються російські статусні експерти, які торгують марними надіями й оптимізмом, умовляючі не вірити російській соціології та передрікають крах путінської системи. Ніякої конспірології — виключно комерція.
Кілька років тому я відзначив тривожний симптом у російської освіченої публіки. Це були слова «я не хочу знати» за будь-якої спроби вийти за рамки звичних стереотипів. Тепер я починаю чути «я не хочу знати» і «я не хочу розуміти» від українців. Не хочу й усе. Путін ляже через два місяці, Обама завтра пошле до України війська, українська нація єдина у своєму патріотичному пориві тощо.
Це і є русифікація — уподібнення російському суспільству та російській інтелігенції, повністю підпорядкованій законам масової культури. І одна з ознак русифікації — заклинання з приводу кацапів і москалів, що насправді свідчать про залежність від них, про запозичення російських способів національної самоідентифікації.
Коли заперечуєш цим людям, чуєш у відповідь, що позбавляєш їх останньої надії. Але це завжди надія на щось зовнішнє, що від них самих не залежить, на deusexmachina. Це і прихід до влади недофюрера Навального; і просто те, що Путін піде; і економічний колапс у Росії, і диво-санкції заходу, і російський бунт — усе що завгодно, окрім здійснення власних планів людей.
Але обурюються вони так, ніби їм кажуть про їхні безсилля й нікчемність, скаржаться, що у них від нагадування про реальність опускаються руки, які й без того безвільно висять.
Росіяни й українці будуть роз’єднані, якщо їх удасться об’єднати загальною ницістю, загальною деградацією. Рух угору з імперської ями може розпочатися з визнання того, що обидва народи переживають національну трагедію, хоча один з вини іншого, але все-таки трагедію.
В Україні під зовнішнім тиском політична нація не склалася, але Україна залишилася, жива й житиме в умовах посилення цього тиску. Це і є національна трагедія.
На росіян тисне їхнє власне небажання вийти за рамки деградаційної матриці, що прирікає націю на історичний циклізм і вічну ворожість усьому світу. При цьому Кремль зводить нанівець один з найважливіших потенціалів російського розвитку — реально існуючий «русский мир», який не обмежується донбасівською та кримською ватою й імперцями в діаспорі. У ній є й люди різної етнічної приналежності, носії російської культури, які довели, що в іншому середовищі, в інших умовах вихідці з Росії цілком відповідають цивілізаційним нормам і проявляють найкращі якості в різних сферах.
Наразі східноєвропейські нації зазнають поразки. Ті, що склалися, й ті, що не склалися, агресори й жертви агресії. Усі.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
