Три сценарії
Про особливий правовий статус Донбасу
Україні потрібен мир. З цією істиною ніхто не сперечається. Принципово розрізняються шляхи досягнення цієї благородної мети. На даному етапі очевидно, що через пряму агресію Росії військове вирішення конфлікту у вигляді перемоги української армії та силовиків вельми проблематичне. З терористами-сепаратистами, навіть за російської підтримки можна було впоратися. З армією Путіна все зовсім інакше.
Виникає альтернатива. Якщо не можемо поки перемогти на полі бою, то варто або отримати передих, або знайти політичне й дипломатичне вирішення конфлікту. На останньому наполягає Європа, передусім Німеччина й керівництво Євросоюзу. Про це ж говорить і перелік чергового пакету санкцій проти Росії. Вони досить серйозні, але розраховані на тривалий період дії. Такого часу у нас немає.
Знайти політичне вирішення конфлікту практично неможливо, оскільки Росія цього не хоче. Навпаки, її мета полягає в тому, щоб конфлікт був перманентним і тим самим девальвував європейський і євроатлантичний курс України.
Проте, відверто так заявити Москва не може. Тому їй довелося піти на підписання мінського протоколу й формально погодитися на особливий статус Донбасу. Уже доводилося зазначати, що більшість пунктів протоколу складені вельми розпливчасто й допускають вельми вільні трактування. Проте Київ зробив конкретні кроки щодо його реалізації. Одним з пунктів передбачався особливий статус Донбасу. Ось український парламент і ухвалив з подачі Президента відповідний закон.
Якщо почати його реалізовувати й усі сторони на це погодяться, в чому є великі сумніви, то вимальовуються три можливі сценарії подальших подій.
ВАРІАНТ ПЕРШИЙ
Конфлікт заморожується. Усі залишаються на своїх місцях, і окуповані частини Донбасу перетворюються на свого роду Придністров’я. Зі своїм урядом, органами влади, фінансовою системою й іншими атрибутами квазідержави. Зовні такий варіант виглядає цілком можливим. Про що й свідчать заяви новоявлених лідерів «ДНР» і «ЛНР». Спільний кордон з Росією слугує додатковою гарантією можливості існування такої квазідержави.
Проте, такий сценарій за уявної очевидності виглядає малоймовірним. З двох причин. По-перше. Для Москви він украй витратний. Анексований і незруйнований Крим уже потребує 2015 року для свого утримання 500 млрд рублів (190 млрд доларів). Про це повідомив заступник міністра фінансів Росії Олексій Лавров. Про зруйнований Донбас годі й казати. Хоч як крути, а кримську цифру в наймінімальнішому розмірі доведеться збільшити в три-чотири рази. Таких грошей в умовах санкцій, дефіциту доларів і рецесії в економіці російський бюджет не має. Узимку в холод і голод населення Донбасу просто ринеться до Росії рятуватися, й тоді Ростову-на-Дону та Таганрогу мало не здасться.
По-друге. Фактичне відділення Донбасу, наприклад, у вигляді чергового видання Придністров’я повністю позбавляє сенсу всю донбасівську авантюру Кремля. Відокремивши Донецьку й Луганську області, нехай і в урізаному вигляді, Москва позбавляється важеля тиску на Україну. У першу чергу в її дотриманні євроатлантичного курсу. А для Путіна принципово важливо знайти таке рішення, щоб дві області могли в потрібний момент заблокувати можливий вступ України до НАТО. Якщо цього немає, тоді навіщо все це дійство було затіяне.
Саме тому в мінських протоколах записаний пункт про особливий статус Донбасу. Тут за московськими уявленнями закладена основа такого статусу двох областей, який Білокам’яній і потрібен.
Отже, сценарій другого Придністров’я, на відміну від Молдови, в Україні Путіну не потрібен. Більше того, шкідливий.
ВАРІАНТ ДРУГИЙ
Рішення за аналогією з Ольстером. Порівняння не цілком правильне. Ольстер — це історична назва провінції Ірландії, що складається з дев’яти графств. Північна Ірландія — це адміністративно-територіальна одиниця Великобританії, що включає лише шість із дев’яти графств Ольстера. Проте, залишимо такий термін, щоб не обтяжувати наш розгляд.
Регіон залишається у складі України, вона його фінансує, але він повинен мати досить широкі повноваження, наприклад, в економічній діяльності, зокрема зовнішньоекономічній тощо. Зрозуміло, що таким чином Росія прив’яже Донбас до себе для проведення своєї політики. До того ж залишається за Москвою можливість у будь-який момент знову розпалити вогонь сепаратизму в разі не підходящих їй рішень Києва.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Такий сценарій виглядає також не дуже ймовірним.
У Ольстері терористична Ірландська республіканська армія (ІРА) мала політичне крило Шинн Фейн, яке, незважаючи на розколи серед терористів, представляла організацію на переговорах і мала вплив на бойову організацію. Іншими словами, Лондон знав, з ким і мав можливість вести переговори. Політична і бізнесова еліта Ольстера була в цілому досить організованою й могла втілити в життя досягнуті угоди. Шлях був досить складним, перемир’я укладалися й зривалися, проте процес завершився досить успішно.
З ким має вести переговори українська влада? Лідери так званих ДНР і ЛНР не контролюють багатьох польових командирів. Є відомості, що їх не контролюють і російські війська. На відміну від Ольстера, на Донбасі немає політичного процесу, і його ніхто не збирається вести. Схоже, що варіант Ольстера не більше ніж хльостке журналістське й політологічне порівняння.
ВАРІАНТ ТРЕТІЙ
Кадировщина. Знаходиться донбасівська елітна група, яка висуває зі своїх лав лідера. Він бере регіон під свій контроль за фінансової підтримки Києва, отримує свободу рук у розподілі бюджетних потоків, натомість забезпечує зовнішню лояльність українській владі. Декому в українській столиці такий варіант здається цілком відповідним.
Проблема полягає в тому, що поки наявність такого лідера не є видимою. Колишні господарі краю, такі як Єфремов і йому подібні, остаточно дискредитовані. Ахметов та інші напівдискредитовані. В останньої групи немає впливової політичної організації ні місцевого, ні всеукраїнського масштабу. Колишніх господарів Донбасу не дуже полюбляють бойовики, та й Москва до них ставиться, м’яко кажучи, з підозрою. Колишні регіонали нічого не можуть і нічого не контролюють. Їхня справжня політична вага проясниться в результаті виборів у жовтні, хоча поки їхні перспективи не дуже обнадійливі.
Схоже, що в Києві хочуть виявити такого лідера під час виборів на Донбасі в грудні або знайшли такого, але фігуру тримають у секреті. Хоча які можуть бути таємниці. Щойно почнеться агітація, все вийде на інформаційну поверхню.
Насправді це не вирішення проблеми Донбасу, а косметичне зафарбовування тріщин у будинку з двох областей, що розповзається по швах. Не кажемо вже про марні фінансові витрати. Як говорить прислів’я, надсаджений кінь, надломлений лук та замирений друг рівно не надійні.
Виходить, що особливий статус Донбасу мав дипломатичну спрямованість. Продемонструвати Європі рішучість Києва втілити мінський протокол. Обіцяли особливий статус, забезпечили. Наскільки він життєздатний, покаже найближче майбутнє, хоча реалізація його на практиці викликає великі сумніви.
Друга мета — внутрішньополітична. Президент і партія миру довкола нього демонструють виборцям бажання добитися припинення кровопролиття й поставити Москву з її сепаратистськими прихильниками в становище тих, хто зриває мирні ініціативи й дії.
Прямо Кремль своє незадоволення ухваленим законом не висловлюватиме. Навпаки, лунають голоси обережного схвалення. Чорну роботу візьмуть на себе представники «ДНР» і «ЛНР». З них як з гуся вода, можуть говорити все, що їм накажуть московські господарі.
У такій обстановці слід чекати зриву, нехай і не проголошеного, припинення вогню. Сепаратистам і Росії слід квапитися. За повідомленнями російської преси, почалися постачання зброї з деяких країн НАТО до України. Американські сенатори Роберт Менендес і Боб Коркер внесли до сенату проект закону про нові санкції проти Росії та підтримку України. Згідно з ним, президент отримає повноваження надати Україні наступальне озброєння, радари для ідентифікації та виявлення артилерійських батарей, безпілотники, комунікаційне устаткування тощо. Якщо таке озброєння дійсно почне надходити для української армії та спецслужб, то переваги російських військ до весни істотно зменшаться, й перспектива затяжної війни, якою лякала Москва, обернеться проти неї.
Плюс Кремль непокоїть можливість подальшого посилення санкцій. У Європі Путіну вже ніхто не вірить, свої зобов’язання за мінським протоколом він не виконує. Російські клієнти в Празі, Братиславі й Будапешті багато кричать про неприйняття санкцій, але слухняно за них голосують. Отже, залишається лише одне. У час, що залишився до холодів, спробувати добитися нових військових успіхів і хоч якось відтіснити українську армію. Це дозволить вести черговий раунд переговорів з вигіднішої позиції й вимагати перегляду особливого статусу Донбасу на російських умовах.
До того ж Путін сподівається на загострення внутрішньополітичної обстановки в Україні через складне становище в енергетиці, а також проблем в економіці й фінансовій сфері. Особливий статус Донбасу додасть гостроти у виборчу кампанію. Раптом ослабіють позиції Президента Порошенка.
На цьому етапі ухвалений закон про особливий статус Донбасу вельми далекий від реалізації. До грудня становище як військово-стратегічне, так і дипломатичне може істотно змінитися. Тоді й будуть умови обговорювати це питання предметно.
