Тривожний знак
Як пройти між Сціллою революційного терору і Харібдою контрреволюції?Ті, хто робить мирну революцію неможливою, роблять насильницьку революцію неминучою.
Джон Ф. Кеннеді
Конфлікт, що виник між новим Президентом України Володимиром Зеленським і Верховною Радою, — це набагато тривожніший знак, ніж може здатися. Якщо в цьому питанні я помилюся і виявлюся дурним панікером — ніхто з цього не зрадіє більше, ніж я. Проте...
Співвідношення 75/25 — це реальність. З кожних чотирьох українців троє хочуть змін, один їх не хоче. Питання в тому, наскільки сильно вони цього хочуть чи не хочуть. Наскільки вони готові виголосити подумки страшні слова «за будь-яку ціну» — і надалі діяти відповідним чином.
Персона Зеленського особливої ролі не відіграє. Дитина — нова, демократична Україна, вільна від влади олігархів, — вже зачата, виношена і готова народитися. Зеленський всього лише акушер, якому доручено прийняти пологи. Якби зник цей акушер, його легко можна було б замінити іншим.
Але, продовжуючи порівняння — чи може ця дитина з’явитися на світ без кесаревого розтина, тобто без насильства? Ще два чи три місяці тому більшість громадян нашої країни відповіли б на це запитання ствердно. Тоді здавалося, що українська революція зможе обійтися без гільйотини. Адже ми не виходили на Майдан і нічого не громили — просто законним чином обрали нового президента. Ось він, легітимний спосіб здійснити зміни.
На жаль, «революція по-дитячому» можлива лише на початковому етапі. На момент свого падіння старий режим настільки скомпрометований, що охочих його захищати немає, тож що скиднення відбувається практично без опору. В Україні щось подібне сталося 2014 року, але навіть і тоді пролилася кров Небесної Сотні. Утім, практично завжди і в будь-якій країні революційне насильство стає лише відповіддю на насильство контрреволюційне. Старі еліти, що вичерпали свою корисність для розвитку країни, готові піти на все, аби зберегти владу і власність. Виривати їх із національного тіла доводиться з кров’ю.
Що ж відбувається зараз? Суспільний запит на революцію зберігається, але він входить в суперечність з інтересами дуже багатьох значних і впливових угруповань. Їхній опір потрібно придушити, але як? Саме ця проблема зараз і стоїть перед нами. Президент Зеленський — уособлення нового етапу революції — наполягає на перевиборах парламенту, сам же парламент — збіговисько представників старих олігархічних угруповань — всіляко чинить опір цьому.
У західноєвропейських країнах існує політична культура, що дає змогу розв’язувати такі конфлікти ненасильницьким шляхом. Але ж ця культура не впала з неба, а була вироблена у вельми кривавий спосіб (досить пригадати, що коїлося в тій-таки Франції між 1789 і 1799 роками). Щось ми можемо перейняти в європейських країн, але це не позбавляє від необхідності набивати власні шишки.
Навіть перевибори Верховної Ради не стануть остаточним розв’язанням проблеми — як і формування нового Кабінету Міністрів. Протистояння збережеться: переважна більшість суспільства бажає змін, але їх не бажає впливова меншість. Тут залишається не дуже великий простір для компромісу.
Яким же буде подальший розвиток подій? Особисто мені найбільш ймовірним видаються два варіанти.
Можливо, олігархічна верхівка України зможе укласти із Зеленським і його оточенням домовленість приблизно на таких умовах: ми йдемо з політики і не претендуємо на владу і вплив — а натомість ви залишаєте нас на свободі і при капіталах. Плюси такого варіанту всім очевидні. Головний же мінус у тому, що за такого компромісу жодна сторона не отримує бажаного. Олігархи і пов’язані з ними політики навряд чи будуть задоволені своїм усуненням від державних справ. Зеленському ж загрожує гірше, що може отримати політик у такій ситуації: влада без грошей. Дуже скоро президент виявиться винним вже тим, що всім хочеться їсти — а їсти нічого.
Зеленський, як вже йшлося (https://day.kyiv.ua/ru/blog/politika/zhironda-po-ukrainski), український жирондист. Діяти якобінськими методами він не зможе (ні сам президент, ні його команда на таке не готові), а в такому становищі ефективними можуть бути лише вони. Отже, в цьому випадку він владу довго не утримає, адже саме Зеленського звинуватять у погіршенні стану справ (а це погіршення неминуче, адже всі хоч трохи значні кошти продовжують залишатися в руках олігархів). Його змінить діяч набагато радикальніший і менш розбірливий у засобах. Називати зараз якісь конкретні імена безглуздо — важливою є історична роль, а не актор, який її відіграє.
Другий варіант дуже схожий на перший, але відбудеться за скороченим сценарієм. Жодних компромісів не буде, просто із-за спини Зеленського вийде — неввічливо відсунувши його убік — той самий український Робесп’єр, побрязкуючи гільйотиною. І розпочнеться кардинальне розв’язання проблеми, яке, на жаль, мало кому сподобається. Проте проблема — є, і розв’язувати її вкрай потрібно.
«Втім... хіба диво?» — запитував булгаковський персонаж. Нам зараз залишається лише повторити його слова. Починаючи з останньої новорічної ночі Зеленський показав себе сильним політичним гравцем. Звичайно, і у нього були помилки — чого варте хоча б сумнозвісне «Я вам нічого не винен!». Але все ж таки жодної серйозної помилки він не припустився, і поки що зберігається надія, що йому вистачить політичній кваліфікації пройти між Сціллою революційного терору і Харібдою контрреволюції. У цьому разі українську політику вдасться очистити і деолігархізувати безкровноим шляхом.
Але коли на кону стоїть майбутнє України, не можна покладатися на диво.