Турецький кульбіт
Туреччина відкликала свого посла з Німеччини, і на вулиці міст вийшли тисячі вихідців з колишньої Османської імперії, що живуть у країні. Вся річ у голосуванні німецьких парламентаріїв за визнання геноциду вірмен 1915 року. Турки вважають його спільною трагедією двох народів, вірмени — тільки своєю. Відлуння війни столітньої давності гримлять над головами громадян Євросоюзу. Багато хто з них навіть не знає, що Німеччина була союзником Туреччини в тій боротьбі проти вірмен. А ті, хто знає, розуміють: не моральні спонукання призвели до голосування, в якому уникли участі Ангела Меркель та Франк-Вальтер Штайнмаєр — видатні заспокоювачі напруги уздовж російських кордонів.
Успішне в економіці, але одіозне в політиці нинішнє керівництво Німеччини намагається зберегти ділове співробітництво з Росією й утримати своїх громадян турецького походження в рамках німецького прагматизму. Адже не випадково збіглися дати чергових умовлянь Ангелою Меркель Володимира Путіна й знову порушеного «вірменського питання», яке потрібно Росії на Кавказі більше, ніж Німеччини в Європі.
У німецькій пресі із цього приводу більше непорозумінь, аніж аналітики. Зараз, коли Німеччина має особливу потребу в турецькому партнерство щодо кризи з біженцями, а турецька громада країни сягнула за 2 млн 710 тисяч осіб, абсолютно недоречно знімати тему з тривалої консервації.
Чому ж саме зараз Німеччина відходить від улюбленої практики Realpolitik і визнає на політичному рівні злочини младотурків? Чи означає це, що за ним відбудеться й визнання Голодомору злочином радянського режиму Москви? До чергового прильоту «ескадрильї Нормандія» до Мінську було б дуже доречно.
