У смертельних обіймах Кремля
Єдиний ефективний спосіб протидії російській агресії з боку української армії — ведення маневреної війни
В останні тижні висловлювалася думка, що Путін може почекати з новою ескалацією бойових дій на Донбасі — чи то до можливого скасування санкцій Євросоюзу в липні, щоб не провокувати Брюссель і спробувати домогтися полегшення режиму санкцій, чи то, принаймні, до дня Перемоги 9 травня, щоб до Москви приїхав хоч хто-небудь із серйозних європейських політиків. Проте події останніх днів змушують підозрювати, що зайнятися може значно раніше, вже наприкінці квітня. Тут якраз може бути такий розрахунок, щоб до 9 травня вже все закінчилося. Путін розуміє, що існуючі санкції знімуть не раніше, ніж Україна відновить фактичний контроль над Донбасом. А віддавати Донбас він не збирається.
Не можна сказати, що санкції зовсім не діють. Інакше б прем’єр Дмитро Медведєв не говорив би про те, що 2016 року доведеться скоротити витрати на оборону і безпеку. Це — вірна ознака того, що кошти Резервного фонду закінчуються. Хоча гроші наразі є. Що ж до кремлівських урочистостей із приводу Дня перемоги, то й на попередньому ювілеї, п’ять років тому, з солідних європейських персон була присутня лише Ангела Меркель, яка цього разу точно не приїде.
• Ознак реалізації тривожного для України сценарію декілька. Перш за все можна назвати збільшення обстрілу та розвідувальних акцій із боку бойовиків, заява лідера донецьких сепаратистів про те, що Маріуполь рано чи пізно ввійде до складу «ДНР», а також фактичний провал чергової зустрічі в «нормандському форматі». Нагадаю, що не так давно перенесення на невизначений термін такої зустрічі в Астані спровокувало черговий наступ бойовиків, що закінчився взяттям Донецького летовища і Дебальцевого та іншими Мінськими угодами.
Є й інші, не настільки очевидні, але не менш грізні ознаки. Виступаючи під час щорічного спілкування з ретельно дібраним народом, президент Володимир Путін ще раз повторив, що вважає українців і росіян одним народом, і підтвердив готовність надавати всебічну допомогу тим на Україні, хто вважає себе росіянином, незалежно від формально показаної національності. Головне ж, відповідаючи на запитання одного з прибічників донецьких сепаратистів, чи може Росія взяти до себе Донбас, Путін відповів, що це кінець кінцем має вирішуватися волевиявленням місцевого населення. На запитання якогось Олександра з Донбасу щодо «перспективи від’єднатися від Києва», російський президент відповів досить недорікувато, але із завуальованою погрозою Україні: «В умовах виконання... мінських домовленостей можна знайти якісь елементи відновлення якогось спільного політичного поля з Україною. Але зрештою, звичайно, зрештою, право на те, щоб сказати вирішальне слово, хто, як і з ким хоче жити, на яких умовах, повинно належати людям, які живуть на цих територіях. У значній мірі це залежатиме від гнучкості й політичної мудрості київського керівництва». Зрозуміло, провести подібне волевиявлення на користь приєднання до Росії або, якщо виникне потреба, на користь фіктивної незалежності, під контролем бойовиків на окупованій території Донецької та Луганської областей буде зовсім неважко.
А ще російський президент натякнув, що врегулювання кризи залежить від спроможності української влади створити робочі групи і налагодити діалог із нинішньою так званою владою ЛНР і ДНР з питань політичної реформи на Україні (мається на увазі горезвісна федералізація) і статусу Донбасу. Оскільки Київ визнавати самозвану владу не збирається, а ті, своєю чергою, не збираються проводити місцеві вибори за українськими законами, привід для відновлення бойових дій є завжди. А вже раз Володимир Володимирович натякнув на можливість здійснення мрії сепаратистських лідерів про приєднання Донбасу до Росії, він цілком може дати добро і на активізацію бойових дій. Тим паче, що під час прямої лінії він признався, що на швидке скасування санкцій не очікує. Та ще порадував аудиторію заявою, що народ, мовляв, вимагає, щоб російські санкції проти Євросоюзу залишилися в силі, інакше урветься небувале піднесення у вітчизняному сільському господарстві. І пригрозив, що нікому не рекомендує «вважати нас своїми ворогами».
• І ще одна дуже тривожна ознака — це вбивство протягом доби двох опозиціонерів — колишнього депутата Олега Калашникова і колишнього редактора Олеся Бузини. Вбивство останнього дуже вдало для Путіна збіглося з ефіром прямої лінії, що відразу навело багатьох експертів на думку про сплановану провокацію. Оперативно представлене повідомлення про цей злочин дозволило російському президентові послабити ефект від питань про вбивство Бориса Немцова — мовляв, на Україні теж опозиційних політиків убивають, ось лишень убивць не ловлять. Зрозуміло, важко передбачити, що Калашникова і Бузину вбили просто для того, щоб підставити плече Путінові і дискредитувати чинну українську владу. Такого роду провокаційних убивств в історії я одразу не пригадаю. Хоча раніше теж не було, наприклад, щоб для «телекартинки» стріляли в своє мирне населення, а на Донбасі сепаратисти це «ноу-хау» взяли й застосували.
Обидві жертви могли бути небажаними свідками в справі про влаштування Антимайдану, особливо Калашников і, в меншій мірі, — Бузина. І в будь-якому разі немає сумнівів, що ці вбивства, хто б не був їх виконавцями та замовниками (а серед них можуть бути й відморозки, які примазалися до Євромайдану), буде активно використано для дискредитації української влади і збурення громадського обурення. А також, можливо, і для своєрідного прикриття нової ескалації війни на Донбасі. Українська влада зараз кровно зацікавлена в тому, щоб якнайскоріше знайти справжніх убивць опозиціонерів. І в те, що вони саме справжні, а не призначені слідством убивці, має повірити і українська, і світова громадськість. Інакше довіра до української влади в світі дуже сильно впаде.
Є малоймовірним, що Путін зараз зважиться на повномасштабну війну проти України, зі спробою захопити Київ і посадити там маріонетковий уряд. Для такої війни у нього немає сил. Ресурс добровольців-контрактників, готових воювати на Донбасі, в російській армії добігає кінця. Для швидкої перемоги у великій війні доведеться кинути на Україну всі боєздатні частини російської армії, і існує велика ймовірність, що багато призовників і контрактників не захоче воювати проти українців. До того ж, у цьому випадкові Захід мабуть запровадить додаткові, жорсткіші санкції проти Росії. Тому більш ймовірно, що буде здійснено лишень локальний наступ, на кшталт того, коли сепаратистами було захоплено Дебальцевський плацдарм. Мета цього разу може бути будь-яка — Маріуполь, околиці Донецька, якісь території Луганщини і подібне. Зосередити необхідні сили й засоби сепаратисти та їх російські господарі за бажання зможуть за 3—4 дні.
Те, що кількість російських військ на Донбасі начебто зменшилася, не повинне вводити в оману. З одного боку, ті підрозділи, які було виведено, перебувають біля кордону і можуть повернутися буквально за одну ніч. З іншого боку, навіть у тих батальйонах, де чисельно переважають місцеві сепаратисти або російські добровольці з числа цивільних осіб, офіцери і солдати регулярної російської армії становлять значну частку, ймовірно, до 20—25%. Інакше б Москва навряд чи могла б контролювати такі батальйони. У разі успіху російських сил на фронті Путін може сподіватися, що через наближення 9 травня відбудеться подальша внутрішня дестабілізація в Україні. А там, мабуть, Росії вдасться домогтися своїх цілей: проведення де-факто федералізації України і повернення в її склад бунтівних регіонів, але лише при збереженні повного російського контролю над ними і з правом вето для Донецька і Луганська (а насправді — для Москви) за основними питаннями зовнішньої та внутрішньої політики України.
• Єдиний ефективний спосіб протидії російській агресії з боку української армії в разі чергового локального наступу сепаратистів на Донбасі — ведення маневреної війни. Слід завдавати контрудари на ділянках, сусідніх з тими, де противник проводить свій наступ. Успіхом українців у даному випадкові можна буде вважати як зупинку ворожого наступу, так і захоплення полонених, трофеїв і хоча б декількох населених пунктів. Українська армія сьогодні неспроможна розбити російську армію і визволити Донецьк і Луганськ через очевидну нерівність людських і матеріальних ресурсів. Але досягти локальних успіхів при правильному командуванні вона може. І такі успіхи — єдиний шлях зупинити російську агресію, зробивши її дуже дорогою перш за все в плані внутрішньополітичних витрат. Позиційна оборона, виражена в ідеї побудувати 300 опорних пунктів, за сучасних умов не може бути реалізована. Для їх зведення і оборони достатніх сил в української армії все одно немає.
А доти, доки агресію не зупинено, не випадає думати про економічні реформи. Адже реформи, неминуче болісні для населення, є сенс проводити лише для залучення капіталів, зовнішніх і внутрішніх. Але до країни, яка воює, приватний капітал не прийде, державні кредити буде легко розкрадено корумпованими урядовцями, і всі труднощі, пов’язані з реформами, виявляться марними. А нинішня українська влада втратить довіру виборців.
Борис СОКОЛОВ, історик, публіцист, Москва
